Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

— Десь у цих краях переховується залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл, — рапортує мені ця нишпорка. — Його вже вистежили до Сан-Антоніо, а може, й далі. Чи не бачив ти тут якихось людей, що з'явилися протягом минулого місяця, або, може, чув про таких?

— Ні, — відповідаю я, — якщо не брати до уваги того, який з'явився, кажуть, у мексиканському селищі на ранчо Люміс, на Фріо.

— Що тобі про нього відомо? — питається помічник шерифа.

— Він три дні тому народився, — говорю я.

— А яка на вигляд людина, у якої ти працюєш? — допитується він. — Старий Джордж Ремі все ще хазяйнує на своєму ранчо? Він тут уже років із десять розводить овець, та щось йому ніколи не щастило.

— Старий продав ранчо і подався на Захід, — повідомив я. — Інший любитель овець купив у нього це господарство з місяць тому.

— А який він на вигляд? — знову питається той.

— О, — говорю я, — він-то? Такий здоровенний, товстенний данець із великими вусами і в синіх окулярах. Не ручуся, що він зуміє відрізнити вівцю від ховраха. Здається, що старий Джордж добре ошукав його у цій справі.

Підкріпившись ще цілою купою таких само цінних відомостей та левовою часткою мого обіду, помічник шерифа від'їхав геть.

Того ж вечора я доповідав про ці відвідини Огденові.

— Вони обплітають Чорного Білла чіпкими щупальцями спрута, — говорю я. І розповідаю йому про помічника шерифа і про те, як я розписав його цьому помічникові шерифа, і що той сказав.

— Е, що нам до Чорного Білла, — говорить Огден. — У нас і своїх турбот досить. Дістаньте з шафи пляшку, і вип'ємо за його здоров'я. Якщо, — додає він сміючись, — ви не дуже упереджені проти залізничних грабіжників.

— Я ладен випити, — говорю я, — за кожного, хто вміє постояти за друга. А Чорний Білл, — додаю я, — мені здається, саме з таких. Отже, за Чорного Білла і за успіх.

І ми випили.

А тижнів через два підійшов час стриження овець. Мені треба було пригнати їх до садиби, де купка патлатих мексиканців мала накинутися на них із садовими ножицями і обстригти їх наголо. І ось увечері, напередодні прибуття перукарів, я погнав своїх недосмажених баранів зеленим лужком, крутим бережком і доставив просто до садиби. Там я замкнув їх у кораль і побажав їм на добраніч.

Після цього я попрямував до будинку. Г. Огден, есквайр[293], спав, розлігшись на своєму вузенькому похідному ліжку. Мабуть, його звалило з ніг антибезсоння чи здолало проти-неспання або ще якась недуга, що виникає від тісного спілкування з вівцями. Рот у нього був роззявлений, жилет розстібнутий, і він сопів, як старий велосипедний насос. Вигляд його навів мене на деякі роздуми.

«Великий Цезарю, — думав я, — спи, закривши рота, і вітер всередину тебе не потрапить. Тобою хто-небудь замаже щілини, щоб черв'яки чогось не з'їли».

Сплячий чоловік — видовище, від якого можуть заплакати ангели. Чого варті тепер його мізки, біцепси, чекова книжка, І апломб, протекція і родинні зв'язки? Він — іграшка в руках ворога, а тим більше — друга. І такий само привабливий, як наймана шкапа, коли вона стоїть, прихилившись до стіни оперного театру о пів на першу ночі і марить просторами аравійських пустель. Ось спляча жінка — зовсім інше діло. Байдуже, як вона виглядає, аби якнайдовше залишалася в такому стані.

Ну, випив я дві порції бурбонського — свою та Ордена — і вирішив з приємністю провести час, поки він спочиває. На столі у нього знайшлися деякі книжечки на різні місцеві теми — про Японію, про осушення боліт, про фізичне виховання — і трохи тютюну, що було особливо до ладу.

Покуривши і наситивши свій слух вулканічним хропінням Генрі Огдена, я ненавмисне подивився у вікно в напрямку загороди для стриження овець, де щось подібне до стежки відгалужувалося від чогось подібного до дороги, яка перетинала вдалині щось подібне до струмка.

Бачу — п'ять вершників прямують до будинку. У кожного — впоперек сідла рушниця. Один з них — той самий помічник шерифа, який тоді відвідав мене на вигоні.

Вони наближаються з побоюванням, розчленованим строєм, у повній бойовій готовності. Придивляюсь і визначаю, хто з них отаман цієї кінної зграї охоронців закону та порядку.

— Добривечір, джентльмени, — говорю я. — Чи не хочете ви спішитись і прив'язати своїх коней?

Отаман під'їжджає до мене впритул і обертає ствол своєї рушниці так, наче хоче взяти на мушку весь мій фасад.

— Замри на місці, — говорить він, — і пальцем не ворухни, поки я не задовольню свого бажання певним чином з тобою поговорити.

— Замру, — говорю я, — слава Богу, не глухонімий — навіщо мені ворушити пальцями і чинити непокору щодо ваших розпоряджень?

— Ми шукаємо, — повідомляє він мене, — Чорного Білла, який у травні затримав експрес на Канзас — Техаській і пограбував його на п'ятнадцять тисяч доларів. Зараз ми обшукуємо всіх поспіль на всіх ранчо. Як тебе звуть і що ти тут робиш?

— Капітане, — кажу я, — моя професія — Персіваль Сент-Клер, а звуся я вівчарем. Сьогодні я загнав до цього коралю своїх телят… тобто овечок. Цирульники прибудуть завтра, аби причесати їх, тобто обкраяти.

— Де хазяїн ранчо? — питає отаман зграї.

— Зачекайте хвилинку, — говорю я. — Чи не призначено якоїсь винагороди за піймання цього затятого злочинця, про якого ви зводили згадати у своїй передмові?

— За піймання і викриття злочинця призначено винагороду — тисячу доларів, — говорить він. — За повідомлення відомостей про нього ніякої винагороди не передбачено.

— Мабуть, не сьогодні-завтра піде дощик, — говорю я, дивлячись із байдужим виглядом у блакитне небо.

— Якщо тобі відомі таємний притулок, дислокація[294] або псевдоніми Чорного Білла, — говорить він на своєму жахливому поліцейському жаргоні, — ти відповідатимеш перед законом за недонесення й приховування.

— Чув я від одного перехожого, — говорю я скоромовкою нудним голосом, — що в одній лавці в Нуесесі один мексиканець говорив одному ковбою, якого звуть Джек, що двоюрідний брат одного вівчаря тижнів два тому бачив Чорного Білла в Матаморасі.

— Слухай ти, містере Базікало! — говорить капітан, оглядаючи мене з голови до п'ят і прикидаючи, скільки можна виторгувати, — Якщо ти підкажеш нам, де захопити Чорного Білла, я заплачу тобі сто доларів із мого власного… з наших власних кишень. Ти бачиш, я щедрий, — говорить він. — Тобі ж зовсім нічого не належить. Ну, як?

— Гроші дасте? — кажу я.

Капітан порадився зі своїми молодцями. Вони вивернули кишені для перевірки вмісту. Спільними зусиллями нашкребли сто два долари тридцять центів