Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Я неквапно з'їхав із гранітної кулі. Барабан лунко вдарився в покритий плісенню камінь. Від білої обичайки і яскравих язичків полум'я на ній відлущився лак і кількома білими та червоними цятками впав на сходи до тераси.

Мабуть, я саме щось бубонів собі під ніс — проказував молитву чи якусь лічилку, принаймні невдовзі до музейного порталу підкотила машина невідкладної допомоги. Перехожі вишикувалися обабіч входу. Оскарові пощастило прослизнути разом із санітарами досередини. Сходи нагору я знайшов швидше, ніж санітари, хоч після стількох нещасливих випадків у музеї вони мали б усе ж таки знати, як там розташовані зали.

Побачивши Герберта, я мало не зареготав. Мій товариш висів на Ніобі спереду — він надумав з тою дровинякою злягтися! За його головою її голови не було видно. Руками він обхопив її здійняті догори й перехрещені руки. Сорочки на ньому не було. Згодом її знайшли ретельно згорненою на шкіряному стільці під дверима. Спину в Герберта вздовж і впоперек укривали рубці. Я перечитав те письмо й перелічив карби. Не бракувало жодного. Але й натяку на нову мітку теж не видно було.

Санітари, що ринули до зали невдовзі після мене, ледве відняли Герберта від Ніоби. Пойнятий жагою, він зірвав з ланцюга двосічну корабельну сокиру з коротким сокирищем, одне її лезо ввігнав у дерев'яну Ніобу, а на друге, беручи ту бабенцію, нахромився сам. Угорі Гербертові ще пощастило щільно злитися з нею, а ось унизу, де в нього й досі вперто й безглуздо стриміло з розстебнутих штанів, йому так і не пощастило знайти, куди кинути свій якір.

Герберта накрили ковдрою з написом «Міська невідкладна допомога», і Оскар, як і щоразу, коли щось утрачав, повернувся до свого барабана. Він не кидав гамселити кулаками по блясі навіть тоді, коли музейні службовці вивели його із «Зеленавчиної світлички» сходами вниз, а тоді відвезли поліційною машиною додому.

Навіть тепер, у цьому лікувально-опікунському інтернаті, Оскар, пригадуючи ту спробу плоті покохатися з деревом, мусить давати волю кулакам, щоб іще раз поблукати по краяній-перекраяній, строкатій спині Герберта Тручинського, поблукати твердим і чутливим лабіринтом рубців, який усе передбачає й провіщає, все перевершує своєю твердістю й чутливістю. Немовби незрячий, перечитує Оскар письмена на тій спині.

Аж тепер, коли Герберта відірвали від тієї глухої до кохання різьбленої дровиняки, входить Бруно, мій санітар, і вся його схожа на грушу голова — саме втілення відчаю. Він обережно забирає з барабана мої кулаки, чіпляє ту бляшанку на лівий стояк у ногах мого залізного ліжка, поправляє на мені ковдру.

— Але ж пане Мацерат, — застерігає він мене, — якщо ви так гучно гупатимете в барабан, то десь іще почують, що тут гупають у барабан аж надто гучно. Чи не бажаєте ви зробити перерву чи хоч би барабанити трохи тихіше?

Що ж, Бруно, я спробую продиктувати своїй бляшанці ще один, уже тихіший розділ, хоч саме ця тема ревіла б ревом зголоднілого оркестру.

Віра, Надія, Любов

Був собі колись один музикант, звали його Майн, і він чудесно грав на трубі. Мешкав той Майн на п'ятому поверсі будинку з помешканнями на винайм, під дахом, тримав чотирьох кішок, одну з яких звали Бісмарк, і від рання до смеркання прикладався до пляшки з ялівцівкою. І випивав він доти, доки біда змусила його прохмелитися.

Нині Оскар ще не годен по-справжньому повірити в передвістку. А тим часом уже й тоді багато що віщувало біду, яка натягала щораз більші чоботи, й у щораз більших чоботях простувало чимдалі розгонистішою ходою з наміром рознести біду по всіх усюдах. І саме в цей час помирає мій товариш Герберт Тручинський, помирає від рани в грудях, якої йому завдала одна дерев'яна бабера. А ось сама бабера не помирає, ні. Її опечатують і переносять до музейного запасника — буцімто на реставрацію. Одначе біду до запасника не сховаєш. Разом зі стічними водами біда потрапляє до каналізації, проникає в газогінні труби, приходить у кожен дім, і ніхто з тих, хто ставить каструлю на синювате полум'я, навіть не здогадується, що супчик його вариться на біді.

Коли Герберта ховали на Аанґфурському кладовищі, я вдруге побачив Пришелепка Лео, з яким познайомився на кладовищі у Брентау. І всім нам — матінці Тручинській, Густі, Фріцові й Марії Тручинській, гладкій пані Катер, старому Гайландту, який на свята різав для матінки Тручинської Фріцових кролів, моєму гаданому батькові Мацерату, що великодушно, намагаючись якомога виставити це напоказ, узяв на себе добру половину похоронних витрат, а також Янові Бронському (цей Герберта навряд чи й знав, а прийшов тільки задля того, щоб на нейтральній кладовищенській території побачитися з Мацератом, а може, й зі мною), — всім нам Пришелепко Лео, пускаючи слину й подаючи тремтячу руку в білій, укритій пліснявою рукавичці, плутано висловлював співчуття, в якому важко було відрізнити радість від горя.

Та коли рукавичка Пришелепка Лео трепетно пурхнула до музиканта Майна, який прийшов наполовину в цивільному, наполовину у формі штурмовика, явилася ще одна передвістка майбутньої біди.

Злиняла рукавичка скинулася вгору й попливла над могилами, потягнувши за собою Лео. Пролунав його крик, одначе те, що уривками слів зависало на кладовищенських кущах, було аж ніяк не співчуття.

Від трубача Майна ніхто не відступав. І все ж у гурті тих, хто прийшов на похорон, цей чоловік, якого впізнав і вшанував своєю увагою Лео Пришелепко, стояв осібно, знічено вовтузячись зі своєю трубою, яку приніс із собою вмисне і на якій так чудесно вигравав перед цим над Гербертовою могилою. Атож, просто-таки чудесно, бо Майн заздалегідь хильнув ялівцівки, чого вже давно не робив, бо смерть однолітка Герберта взяла його глибоко за душу, тоді як мене й мого барабана ця смерть змусила замовкнути.

Був собі колись один музикант, звали його Майн, і він чудесно грав на трубі. Мешкав той Майн на п'ятому поверсі будинку з помешканнями на винайм, під дахом, тримав чотирьох кішок, одну з яких звали Бісмарк, і від рання до смеркання прикладався до пляшки з ялівцівкою, аж поки — якщо не помиляюся, наприкінці тридцять шостого чи на початку тридцять сьомого року — вступив до оркестру при кінному загоні штурмовиків і там, уже як трубач, почав трубити хоч і грамотніше, проте вже не так чудесно, бо, нацупивши на себе шкіряні рейтузи, мусив зректися ялівцівки й дудіти в свою бляшанку тільки на