Читати книгу - "Джерело"

Вона не помічала днів, що минали. Вона відчувала задоволення у дивній відчуженості, на самоті зі словами, які повторювала собі. Якось, одного ранку, стоячи на галявині в саду, вона зрозуміла, що минув тиждень і цей тиждень минув без нього. Вона розвернулася і квапливо покрокувала до дороги. Вона попрямувала до кар'єру.

Домінік долала кілометри до каменярні під сонцем із непокритою головою. Вона не поспішала. Не було потреби квапитися. Це було неминуче… Знову побачити його… У неї не було цілі. Потреба була надто велика, щоб означати ціль… Пізніше… Було й інше, несамовите, важливе, що залишилося позаду і невиразно спадало їй на думку. Але спершу, понад усе, лише одне — побачити його знову…

Вона підійшла до кар'єру і повільно, обережно, знетямлено почала роззиратися довкола — знетямлено, бо не могла сприйняти той жах, що відразу побачила: його там не було. Робота йшла повним ходом, сонце високо здіймалося, засвідчуючи найдіяльнішу годину дня, у полі зору не було жодної людини, яка байдикувала, а його не було. Вона довго стояла заціпеніла.

Потім побачила бригадира і махнула до нього, щоб підійшов.

— Добридень, міс Франкон… Який нині чудовий день, міс Франкон. Неначе знову середина літа, хоча осінь вже не за горою, так, надходить осінь — погляньте на це листя, міс Франкон.

Вона запитала:

— У вас тут був один чоловік… чоловік із дуже яскравим рудим волоссям… де він?

— А, той… Він поїхав.

— Поїхав?

— Назовсім. Поїхав до Нью-Йорка, думаю. Дуже раптово.

— Коли? Тиждень тому?

— Чому ж, ні. Вчора.

— Скажіть, хто…

Вона замовкла. Вона збиралася запитати: «Хто він такий?», але натомість запитала:

— Хто працював тут вчора так пізно? Я чула вибухи.

— Особливе замовлення для будівництва містера Франкона. Будинок «Космо-Слотника», знаєте. Термінова робота.

— Так… ясно.

— Даруйте, що потурбували вас, міс Франкон.

— Що ви, аж ніяк.

Вона пішла геть. Вона не запитала його імені. Це був її останній шанс на свободу.

Домінік стрімко крокувала, відчуваючи раптове полегшення. Вона дивувалася, чому ніколи не зауважувала, що не знає його імені й чому так і не запитала, як його звуть. Можливо, тому, що вона знала все, що повинна була знати про нього — з першого погляду. Вона подумала, що знайти робітника без імені в Нью-Йорку неможливо. Вона була врятована. Якби вона знала його ім'я, то була б уже на шляху до Нью-Йорка.

Майбутнє набуло визначеності. Їй тільки й було клопоту, що ніколи не запитувати його імені. Виконання вироку було відкладено. Вона отримала шанс боротися. Або вона знищить це, або це знищить її. Якщо її буде знищено, тоді запитає його ім'я.

3

Пітер Кітінґ зайшов до кабінету — відчиняючись, двері проспівали, наче висока нота на трубі. Вони немов самі відчинилися йому назустріч, мов при наближенні людини, перед якою всі двері повинні відчинятися саме так.

Кітінґ починав робочий день із перегляду газет, що про них уже подбав секретар, склавши охайним стосиком на столі. Йому подобалося бачити в пресі нові згадки про будівництво штаб-квартири «Космо-Слотника» або про фірму «Франкон і Кітінґ».

Цього ранку в газетах про це не згадувалося, і Кітінґ спохмурнів. Одначе він побачив статтю про Еллсворта Тухі. Це була приголомшлива історія. Томас Фостер, знаний філантроп, помер і серед великих сум у заповіті залишив скромних 100 тисяч доларів Еллсворту Тухі, «моєму товаришу і духовному наставнику — як подяку за його благородний розум і справжню відданість людству». Еллсворт Тухі прийняв спадщину і відразу ж переказав гроші «Центру соціальних досліджень», прогресивній навчальній установі, де він читав цикл лекцій на тему «Мистецтво як соціальний симптом». Він пояснив, що «не сприймає інституту приватної спадщини» і відмовився від решти пояснень. «Ні, друзі мої, — сказав він, — не варто говорити про це». І додав, уповні продемонструвавши своє чарівне вміння пом'якшувати серйозність власних висловлювань: «Мені подобається залишати за собою приємність коментувати винятково цікаві теми. Моя особа не є однією з таких тем».

Пітер Кітінґ дочитав статтю, і позаяк знав, що сам ніколи так не вчинив би, надзвичайно захопився.

Потім він роздратовано, як завжди, подумав, що досі не познайомився з Еллсвортом Тухі. Невдовзі після оголошення переможців конкурсу «Космо-Слотника» Тухі вирушив у турне з лекціями, і блискучі зібрання, що їх відвідував Кітінґ, відтоді здавалися йому порожніми через відсутність єдиної людини, з якою він найбільше хотів познайомитися. У своїй колонці Тухі жодного разу не згадав Кітінґа. Кітінґ із надією взявся читати свіжий матеріал у колонці «Один маленький голос» «Знамена», як робив це завжди. Але сьогодні там була стаття «Пісні та решта», присвячена доказам вищості народних пісень над будь-якими іншими різновидами музичного мистецтва, а хорового співу — над будь-якою іншою манерою музичного виконання.

Кітінґ відкинув «Знамено». Він підвівся і почав нервово міряти кроками кабінет, намагаючись обміркувати проблему, що його непокоїла. Уже кілька ранків поспіль він відкладав це. Ішлося про вибір скульптора для будівлі «Космо-Слотника». Кілька місяців тому замовлення на гігантську скульптуру «Працьовитість», що мала стояти у головному вестибюлі, віддали Стівену Меллорі. Рішення спантеличило Кітінґа, але воно належало містерові Слотнику, тому Кітінґ вибір схвалив. Він поспілкувався з Меллорі та мовив: «Визнаючи ваші видатні здібності… звісно ж, у вас немає імені, але після такого замовлення ви його матимете… не щодня трапляються такі замовлення, як моя споруда».

Меллорі йому не сподобався. Очі скульптора нагадували чорні провалля, випалені пожежею, що іще не встигла згаснути, і Меллорі жодного разу не всміхнувся. Йому було двадцять чотири, він уже мав одну виставку, але замовлень було небагато. Його роботи були дивні й агресивні. Кітінґ пригадав, що саме Еллсворт Тухі колись давно написав у колонці «Один маленький голос»:

«Скульптури містера Меллорі могли бути цілком хорошими, якби не гіпотеза, що світ і всіх людей створив Бог. Якби цю роботу довірили містеру Меллорі, він, можливо, міг би впоратися краще за Всевишнього, з огляду на те, які людські тіла він різьбить із каменю».

Кітінґ був ошелешений вибором містера Слотника, аж поки дізнався, що міс Дімплс Вільямс колись мешкала у Ґрінвіч-Віллідж, у тому самому будинку, що й Стівен Меллорі, а містер Слотник зараз ні в чому не міг відмовити міс Дімплс Вільямс. Меллорі найняли, він працював і представив модель скульптури «Працьовитість». Побачивши її, Кітінґ зрозумів, що ця статуя матиме вигляд свіжої рани… випаленої вогнем серед ошатної елегантності його вестибюля. Це було струнке оголене тіло чоловіка, який, здавалося, міг пробитися