Читати книгу - "Вигнання з раю"

силосу, сінажу і навіть з того шпагату, яким на цукрозаводах зав’язують мішки з цукром (саме звідси й пішли початки славетної української пісні про те, «як смикнули хлопці тої шпагатівки…»). Висловлювалося безліч щонайфантастичніших припущень, але перевірити жодного з них не вдавалося через обмеженість Петрового словника. Він одповідав або «То… того…», або ж «Ото… отого…» — і хоч плач, хоч скач.

Але вранці сьомого дня (лік дням ведемо від Щусевої смерті, не забуваймо) до Петра навідалась його власна дружина, це бачили дуже відповідальні люди, які могли засвідчити, що Вустя прибула на стан, всупереч своєму звичаєві, ще до схід сонця, що пробувала вона столи, налягаючи на них своєю досить рельєфною фігурою, що, взявшись у боки, протанцювала по свіжонастеленій підлозі, що всміхалася до свого Петра і, здається, говорила йому щось ласкаве.

Аж тоді світлоярівці полегшено зітхнули. Згадали про ідею товариша Крикливця збудувати в райцентрі «Плескачну» з шеф-кухарем Вустею і вирішили, що для проби «Плескачна» обладнується в них. А що робиться все без оголошень і без відома навіть товариша Зновобрать, то це для сюрпризу. От у вас через тиждень жнива, а ми вам до жнив таку апетитну точку громадського харчування!

59

Авторитетними й відповідальними людьми, які засвідчили візит Вусті-Чухалки до Петра на його новобудові, були члени комісії по визначенню врожайності на світлоярівських полях. Комісію ось уже тридцять років незмінно очолював Свиридон Карпович, тобто голова сільради Зновобрать. Були в ній ще голова колгоспу Зінька Федорівна, головний агроном Лисичка, бригадир механізаторів Безкоровайний, голова ревізійної комісії дід Левенець і член ревкомісії дід Утюжок. Обеліск представляв найрадикальнішу частину світлоярівського населення, колгоспний ветсанітар Щусь — найконсервативнішу, що не заважало їм обом дотримуватися єдності в формі одягу (тверді, довоєнної моди картузи, такі самі френчі, бавовняні галіфе з поворозочками) і взуття (взуття вони обидва не визнавали і незмінно виступали босими, незважаючи на високу свою місію).

Визначати врожайність треба було саме тоді, коли треба. Щоб ні передчасно, ні запізно. Щоб зерно налилося і зміцніло. Бо буває й налите зерно від суховію так за тиждень зморщиться, що від планового врожаю — самі сльози. Отже, вгадати час — це було найголовніше, і Зновобрать робив це щоразу просто ідеально.

В чому полягав процес визначення? Для цього використовувався особистий картуз товариша Зновобрать, пошитий точнісінько так і з такого самого матеріалу, як і в Обеліска та Щуся-ветеринара, але років, може, з п’ятдесят, а то й шістдесят тому Картуз дістався Свиридону Карповичу від його батька Карпа Свиридоновича, а тому — від його батька Свиридона Карповича (не плутати з головою сільради). Це був історичний картуз, реліквія, величезна коштовність. Зновобрать уже й не носив картуз, надягав його тільки в день визначення врожайності, виступав у ньому, як генерал, — ішов на чолі комісії понад тим чи іншим ланом і в щонайнесподіваніших місцях зненацька зривав картуз зі своєї сивої, стриженої їжачком голови і чимдуж жбурляв його вгору.

Картуз мовби зависав у повітрі, це вже був і не картуз, а якесь літаюче блюдце; світлоярівці, як люди практичні, використовували час польоту картуза для перепочинку, а на них дивлячись, автор і собі переставав писати романи, прислухаючись до настирливих порад критика Сивоконя, який твердо переконаний, що людина думає тільки тоді, коли не пише і взагалі нічого не робить, а не тоді, коли пише, добуває руду, плавить метал, оре землю, летить у космос, керує державою.

Отож, добряче перепочивши, всі зацікавлені особи простежували поглядом шлях польоту картуза, і там, де він падав, дід Левенець відмірював квадратовий метр, на тому метрі зрізали всі колосочки, виминали з них зерно, зважували його, тоді пускали в діло арифметику — і ставало відомо, скільки буде центнерів з гектара. Але й це ще було не все, бо треба ж вивести середнє число з кожного лану, а тоді середнє по кожній культурі, а тоді по всьому колгоспу. Роботи комісії вистачало на день, на два, а то й на три. Справи своєї комісія не відкладала ніколи, так було й цього разу. Інтерес до її роботи щороку затьмарював усі події в Світлоярську, цього ж року мимоволі виникало припущення, що цікавість не буде занадто гострою, бо й небіжчик у селі, і Петро Безтурботний з своєю химерною новобудовою. Але вже надвечір першого дня роботи комісії дядько Зновобрать зробив сенсаційну заяву: на світлоярівських полях достигав такий небувалий урожай, що колгосп «Дніпро» міг цього літа дати державі мільйон пудів хліба! Коли ж по всій Україні стоять такі хліба, тоді республіка вперше в своїй історії дасть мільярд пудів хліба. Ось тобі й піфагорейські міфи! Про таке не чувано тут зроду, а люди ж ці жили в самому центрі грандіозного землеробства, може, найстарішого на планеті, яке зародилося в часи непростежені, певно, за багато тисяч років до скіфів, розквітало, вмирало, земля заростала полином і пирієм, ставала цілиною, твердю, тоді знов розорювалась і цілі тисячоліття годувала свої й чужі цивілізації хлібом, щоб умирати ще й ще і ставати цілиною, а тоді знов пухкою ріллею, чорним родючим лоном, яке приймало з рук людських кругле зерно, і щедро проростала злаками, просом, ячменем, житом-пшеницею і всякою пашницею.

Всього було, але щоб мільйон і мільярд!

Автор негайно помчав до Світлоярська (не подумайте, що на весілля, ні!) і по телефону передав у центральну газету свою захоплену кореспонденцію, яка звалася «Колос братерства»:

«Коли йдеться про хліб, про обов’язок республіки перед Радянською державою, ми призвичаєні до словосполучення „в засіки держави“. Нині хотілося б сказати піднесеніше: „В житниці держави“, — і це відповідало б народним уявленням про хліб як про синонім життя — недарма ж один з найвідоміших злаків здавна зветься у нас житом. Але мені сьогодні, в цю високу й незмірно урочисту хвилину, хочеться вжити трохи невластиве слово „чаша“, може, згадавши оті стародавні кам’яні зображення на могилах у степах, отих добрих і спокійних жінок — втілення родючості, які тисячоліттями стоять серед золотистого похилого колосся і тримають у руках чаші достатку й гостинності.

Мільярди пудів хліба Росії, мільярд казахстанський — це вже було і ще буде. Мільярда українського ще не було ніколи. Ми сотворили його вперше і даємо в спільну чашу братерства. На цій землі пшеницю і жито вирощували здавна, але ще ніколи не бачили тут такого врожаю, не лилося ще ніколи таким потоком добірне зерно, і є щось символічне в тому, що Україна дає свій мільярд після того, як брати її російські й