Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

40

Дитя, на яке вона сподівалася, з’явилося надто рано. Гілберта викликали в понеділок о дев’ятій вечора. Енн плакала, доки заснула, а прокинулася о третій. Раніше то було так приємно — лежати й дивитися, як ніч колисає дім у дружніх обіймах… слухати сонне дихання Гілберта… думати про дітей, чиї спальні були зовсім поруч, по інший бік передпокою, і про новий чудовий день, що мав настати… але тепер..! Енн не склепила повік, аж поки досвітнє небо взялося смарагдовим сяйвом і Гілберт нарешті вернувся додому. «Двійнята», — глухо промовив він, падаючи на ліжко, і за мить уже спав. «Двійнята»! Усе, що може сказати вам чоловік на світанку п’ятнадцятої річниці весілля — «двійнята»! Він навіть не згадав, що це річниця!

Гілберт, очевидячки, не згадав про річницю й тоді, коли спустився в їдальню об одинадцятій. Уперше він не сказав ані слова, уперше не мав подарунка для Енн. Прекрасно — тоді й вона нічого не даруватиме. Її подарунок був готовий ще кілька тижнів тому — канцелярський ножик зі срібним руків’ям, із датою на одному боці й ініціалами Гілберта на зворотному. Звісно, Гілберт мав би відкупити його за цент, щоб ніж «не розрізав кохання». Та якщо він забув, вона теж забуде — йому на зло.

Увесь день Гілберт був, наче в тумані. Він ні з ким не розмовляв і нипав бібліотекою, мов сновида. Невже мріє про довгождану зустріч зі своєю Крістіною? Певно, усі ці роки він тужив за нею. Енн знала, як сміховинно звучить це припущення, та хіба ревнощі можуть бути розважливі? Марно було намагатися кликати на допомогу здоровий глузд. Тієї миті він не міг їй зарадити.

Поїзд на Шарлоттаун вирушав о п’ятій годині.

— Можна ми прийдемо подивитишя, як ви вбираєтешь, мамо? — спитала Рілла.

— О, якщо хочете, — мовила Енн, але, схаменувшись, подумки висварила себе. Що це за кислий голос? — Звісно, приходь, маленька, — додала вона із каяттям.

Найбільше в житті Рілла любила дивитися, як мама збирається в гості. Проте навіть найменша донька подумала, що того дня маму не тішили ані плаття, ані позлітки.

Енн замислилася, яку сукню їй слід убрати. Але це вже не мало значення, скрушно казала вона собі. Гілберт не помічав її суконь. Дзеркало відвернулося від неї — у ньому була бліда, втомлена й непотрібна істота. Та все ж Крістіна не побачить її старомодною провінціалкою. («Не хочу, щоб вона жаліла мене!») Може, їй надіти нову сукню з яблучно-зеленого тюлю на підкладці з трояндовими пуп’янками? Чи іншу, кремову, з мереживною пелеринкою? Енн приміряла обидві й постановила вбрати зелену, а потім уклала волосся в занижений помпадур, який дуже їй личив.

— Мамо, яка ви крашива! — захоплено охнула Рілла.

Приказка свідчить, буцім дитина до семи літ каже правду. Та й хіба Ребекка Дью не запевняла, що Енн «порівняно вродлива»? Що ж до Гілберта — колись він робив їй компліменти, та чи звернув увагу на її вигляд хоч раз упродовж останніх кількох місяців? Енн не могла пригадати.

Він проминув її на шляху до свого гардеробу й не сказав ані слова про її нову сукню. Якусь мить Енн стояла ображена; відтак люто скинула сукню й жбурнула її на ліжко. Вона вбере давнє чорне плаття, яке вважали «ловким» у Чотирьох Вітрах, хоч воно й ніколи не подобалося Гілбертові. Що їй надіти на шию? Джемові перли давно облущилися, хай як вона берегла їх, мов заповітний скарб. Іншого намиста чи підвіски вона не мала. Хоча… Ураз Енн витягла маленьку коробочку з рожевим емалевим сердечком, Гілбертовим дарунком із редмондських часів. Вона рідко носила його — рожевий не пасує до рудих кіс — проте нині поїде в ньому. Чи помітить це Гілберт? Усе, вона готова. А він? Чому зволікає? Звісно, він щонайретельніше голиться. Енн різко постукала у двері.

— Гілберте, поквапся, бо ми спізнимося на поїзд.

— Який бездоганно вчительський тон, — мовив Гілберт, виходячи з гардеробної. — Тобі що, туфлі муляють?

О, він іще жартує! Енн відігнала думку про те, який гарний вигляд у нього в смокінгу. Нинішні чоловічі моди просто бридкі. Сміх та й годі. Яка розкішна, певне, була доба великої Єлизавети, коли чоловіки носили білі сатинові камзоли, багряні оксамитові плащі й мереживні комірці. І геть не були розманіжені. То були наймужніші, найвідважніші лицарі, яких лише бачив світ.

— Ну, ходімо, якщо ти поспішаєш, — неуважно зронив Гілберт. Він тепер завжди так розмовляв із нею. Вона стала для нього предметом меблів — так, саме предметом меблів!

Джем відвіз їх на станцію. Сьюзен та панна Корнелія, яка прийшла запитати її, чи зможе вона спекти картоплю до церковного прийняття, провели їх захопленими поглядами.

— Енн анітрохи не зів’яла, — мовила панна Корнелія.

— Еге, — підхопила Сьюзен, — хоча зо кілька тижнів я думала, що їй печінка болить. Проте вона досі вродлива. А в пана лікаря плаский живіт, як завжди.

— Ідеальна пара, — притакнула панна Корнелія.

Ідеальна пара дуже чемно мовчала всю дорогу до Шарлоттауна. Аякже, Гілберт надто хвилювався перед зустріччю зі своєю колишньою милою, щоби звертати увагу на власну дружину! Енн чхнула. Невже застудилася? О, це буде жахливо — шморгати цілий вечір на очах пані Довсон, уродженої Крістіни Стюарт! Плямка на губі пекла — мабуть, там з’явиться болячка. Хіба Джульєтта колись чхала? Хто міг би уявити собі Порцію[26] з пошерхлими від морозу вустами? Чи Єлену Прекрасну з гикавкою? Чи Клеопатру з мозолями?

Коли в домі Фаулерів Енн зійшла вниз із кімнати для гостей, то зашпорталася об голову розстеленої на підлозі ведмежої шкури й ледь устоявши на ногах, пролетіла через усю захаращену меблями та роззолоченими статуетками кімнату, яку пані Фаулер називала вітальнею, і впала в крісло, на щастя, не перекинувшись разом із ним. Перелякано пошукавши очима Крістіну, Енн зрозуміла, що та досі не з’явилася. Від цієї думки їй стало трохи легше. То була би справдешня ганьба, якби Крістіна сиділа тут, насмішкувато дивлячись, як Енн Блайт поточується, ніби п’яна! Гілберт навіть не спитав, чи вона не забилася. Усю увагу його поглинула розмова з лікарем Фаулером і незнайомим Енн лікарем Мюрреєм із Пью-Брансвіка, автором монографії про тропічні захворювання, яка нещодавно справила щиру сенсацію в медичній спільноті. Проте монографія