Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

Подорожі

Був період, коли мій батько подумував про кар’єру невролога, але потім вирішив, що загальна практика буде «справжнішою», «цікавішою», оскільки завдяки їй він матиме глибший зв’язок із людьми та їхніми долями.

Він до останнього зберігав цю величезну цікавість до людей: коли татові виповнилося дев’яносто, ми з Девідом благали його піти на відпочинок чи принаймні припинити їздити на домашні виклики. Він відповів, що візити додому — це «серце» медичної практики, і що він радше припинить робити щось інше. Від дев’яноста до майже дев’яноста чотирьох батько замовляв на день мікротаксі, щоб і далі їздити на виклики.

Були родини, які він лікував упродовж кількох поколінь і часом приголомшував якогось молодого пацієнта, говорячи: «Ваш прадід у 1919 році мав подібну проблему». Не гірше за тіла своїх пацієнтів він розумів і те, що було в них усередині, і вважав, що не можна лікувати одне без іншого. (Направду, люди часто відзначали, що вміст холодильників своїх пацієнтів він знав не гірше, ніж нутрощі їхніх тіл).

Для своїх пацієнтів він часто був не лише лікарем, а й другом. Ця невичерпна цікавість до всього життя пацієнтів зробила його, як і маму, неперевершеним оповідачем. Батькові медичні історії полонили нас у дитинстві й зіграли свою роль у тому, що ми з Маркусом і Девідом пішли стопами батьків у медицину.

Татко також усе життя пристрасно захоплювався музикою. Він завжди страшенно любив концерти, а найбільше йому був до вподоби Віґмор-хол — вперше потрапив туди ще у юності (коли той називався Бехштейн-хол). Тато ходив на концерти по два-три рази на тиждень аж до останніх місяців свого життя. Він відвідував Віґмор-хол довше, аніж хтось міг пригадати, і в останні роки став не менш легендарним, аніж дехто з виконавців.

Майкл у сорок п’ять років став ближчим до татка після смерті мами й часом ходив із ним на концерти, чого ніколи раніше не робив. Після вісімдесяти у тата значно прогресував артрит, і він був радий, що Майкл складає йому компанію, а Майклу, напевно, було легше допомагати старому батькові з артритом, аніж самому почуватися хворим, залежним сином-пацієнтом у батька-лікаря, як це, вочевидь, часто траплялося у минулому.

Упродовж наступних десяти років Майкл провадив відносно стабільне (хоча навряд чи можна було назвати його щасливим) існування. Було знайдено оптимальний рівень вживання транквілізаторів, що дозволяло тримати його психози під контролем і водночас не провокувати значного негативного впливу. Майкл і далі працював розсильним (звичайних і, як він знову вважав, таємних відправлень), знову полюбляв бродити Лондоном (хоча «Дейлі воркер» і, як він висловлювався, «все це» тепер було у минулому). Він аж надто сильно усвідомлював своє становище і в моменти найпохмурішого настрою, бувало, казав: «Я приречена людина». Хоча було в цьому і щось месіанське: він був «приречений», як усі месії. (Якось до нього навідався мій друг Рен Весчлер і поцікавився його справами, на що Майкл відповів: «Я у жалюгідному становищі». Рен був спантеличеним, і Майкл змушений був пояснити, що так називалися деякі камери у Лондонському тауері[290] — вони були такі маленькі, що люди не могли в них ані стояти, ані лежати — не могли прийняти жодної зручної пози).

Але приречений чи обраний, після смерті мами Майкл почувався все самотнішим — наш великий будинок спорожнів, тепер там лишилися тільки він і тато, не стало навіть пацієнтів (тато розформував у будинку лікарські приміщення). Майкл ніколи не мав друзів, а стосунки з колегами були хоч і ввічливими, але не дружніми. Його головна прив’язаність — наш боксер Батч, але він постарів і у нього розвинувся артрит, тож пес більше не міг устигати за Майклом.

У 1984 році засновник компанії, у якій Майкл пропрацював майже тридцять п’ять років, пішов на пенсію, і компанію було продано більшій фірмі, що миттю звільнила всіх старих працівників. У п’ятдесят шість років Майкл опинився без роботи. Він щосили намагався опанувати корисні навички, старанно вчився друку на машинці, стенографії, рахівництва, але ці традиційні вміння виявлялися все менш і менш цінними у цьому надзвичайно мінливому світі. Подолавши свою ніяковість — раніше він ніколи не звертався ні до кого у пошуку роботи — сходив на дві чи три співбесіди, на яких йому відмовили. Гадаю, в цю мить він перестав сподіватися, що колись знайде роботу. Майкл закинув свої тривалі прогулянки й почав багато курити: часом цілими годинами сидів у вітальні й цмулив цигарки, уп’явшись поглядом у простір. Саме за цим заняттям я зазвичай і бачив його, коли навідувався до Лондона всередині і наприкінці 1980-х. Уперше в житті (принаймні він уперше це визнав) він почав чути голоси. За його словами, ці «ді-джеї» (він вимовляв це слово як «Дай-Джеї»[291]), послуговуючись якимись надприродними радіохвилями, мали змогу відстежувати його думки, транслювати їх і навіювати власні.

Тоді Майкл заявив, що хоче мати власного лікаря загальної практики, а не батька, який завжди сам був йому за лікаря. Новий лікар, побачивши, що Майкл блідий, виглядає надто схудлим і має не просто «врівноважений» вигляд, провів нескладну діагностику й виявив, що у Майкла анемія і гіпотиреоз. Після призначення тироксину, заліза й вітаміну В12 до Майкла практично повністю повернулася енергія, і за три місяці «ді-джеї» зникли.

* * *

У 1990 році помер тато — йому було дев’яносто чотири. Хоча Девід із сім’єю, які жили у Лондоні, в останні роки були для Майкла з татом величезною підтримкою, ми всі розуміли, що Майкл не зможе жити сам у великому будинку на Мейпсбері, 37 чи навіть в окремій квартирі. Після тривалих пошуків ми зупинили свій вибір на закладі для проживання, де надавали допомогу літнім євреям із душевними хворобами, який розташовувався далі по вулиці, на Мейпсбері, 7. Ми вирішили, що там Майкл, до якого повернулося добре фізичне здоров’я, матиме підтримку, познайомиться з сусідами й легко зможе ходити до синагоги, банку чи звичних крамниць.

Девід і Лілі щоп’ятниці забирали Майкла до себе на шабатну вечерю. Ліз, моя племінниця, регулярно навідувалася до нього й розпитувала про потреби. Майкл охоче на це погодився, а пізніше жартував про свій переїзд, мовляв, за сімдесят з лишком років єдина подорож,