Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Чиста? Чиста… – Він посерйознішав. – Це багато, ба навіть усе. Ти її любиш, Фріце?
– Так само як і тебе, Ернсте.
– Тоді хай вона буде мені сестрою.
– Я так і знав, Ернсте. Дякую тобі.
– Та це ж само собою зрозуміло, Фріце.
– Ти до нас надовго?
– Та скільки душа забажає. Мені вже в печінках сидить тиснути на всі педалі. Хочу до Ляйпциґа – там стану майстром своєї справи. А як там Фрід? Він же тут, правда?
– Так, уже кілька тижнів. Закінчив навчання в Дюссельдорфі й тепер працює тут. Отримав замовлення на дві великі картини, крім того, малює узори для шпалерної фабрики. А деколи ще й продає екслібриси, монотипи, а найчастіше – малюнки пером та вирізані з чорного паперу силуети, оформляє книги – загалом, справи в нього йдуть добре.
– Радий за нього. А як там Паульхен?
– Як завжди – справжня непосида, любить посперечатися, і їй не терпиться вже вирости – хоча, зрештою, це вже не за горами.
– Підеш зі мною на вокзал, Фріце? Хочу забрати валізи.
Вони неквапом попрямували до вокзалу. Зненацька в їхню розмову ввірвався справжній вихор – із веселим щебетом та п’янким запахом парфумів. Паульхен!
– Ернсте! Це ти чи твій дух?
– І те, й інше, Паульхен. Адже дух кожного чоловіка невідривно йде за ним, а от дух недорослої дівчинки часто губиться в потоках її дух-мяності.
– Ой леле! – ойкнув Фріц.
– Дядьку Фріце, от бачиш, він знову задирається! Тьху на тебе!
– Паульхен, і куди ж ти чимчикуєш у цій прекрасній рожевій літній хмаринці?
– На гульки, любий мій дядьку Фріце.
– На гульки? – перепитали вони водночас. – А що це таке?
– Ну, на прогулянку, якщо так тобі зрозуміліше, пане Ернсте, на прогулянку головною вулицею – з пів на шосту до пів на сьому.
– Ось воно що, тоді розумію, – зауважив Ернст, – раніше ми такі гульки називали гусячими пасовиськами.
– Стули пельку, ти, гидото. До побачення, дядьку Фріце. – Паула побігла геть, проте одразу ж повернулася. – До побачення, Ернсте.
– Так уже краще. Гарно тобі повеселитися, Паульхен.
Вони пішли далі. На вокзалі Ернст вручив кур’єрові квитанції та адресу. А тоді запропонував піти в кав’ярню.
– Куди? – без ентузіазму запитав Фріц.
– У «Віттекінд». Ходімо, старий друже, не супся. Мені ж треба якось побачити ваших дівчат.
– А у вас їх що, зовсім не було?
– Хай Господь милує від таких дівчат. Усі вони дуже «освічені»: або вже університети позакінчували, або ще вчаться. Зовнішні ознаки останніх такі: стоптані підбори, пенсне в чорних оправах, обтріпані облямівки; або: зализане волосся, чоловічі сорочки з відкладними комірцями та довгими рукавами. А найгірші – студентки консерваторії. Особливу категорію становлять доньки митців – вони вдягають сукні з великими вирізами, що зовсім не пасують до їхніх довгих гусячих ший, гострих плечей та маленьких грудей. Але на зовнішність їм начхати! А по-друге, вони ж «освічені». Новий сорт. П’ють чай, малюють альпійські пейзажі, грають на піаніно «Тугу за батьківщиною», «Молитву діви» та «Любовну жалобу», читають «Кохання не мине ніколи», «Розбиті серця» і так далі. Одного разу я двом-трьом показав кілька номерів журналу «Краса». О Боже, що то був за вибух! От такий народ! Про сонце, повітря й красу ці безстатеві книгогризи ніколи й не чули! Фріце, «освічена» жінка – це щось жахливе. У нас є всі мислимі й немислимі закони, але жодного, який би зобов’язував негайно видавати заміж усіх дівчат, що з нудьги вдарилися у політиканство чи письмацтво. І після всіх цих естетичних блідолицих дівиць непереборно тягне до простих, сердечних, милих дівчат, що цілують і кохають, як велить матінка природа. Отже, з Богом!
Їм заледве вдалося знайти місце у вщерть заповненій кав’ярні. За одним із столиків у центрі залу сиділа дуже елегантна молода дама. Ернст уклонився їй з легкою іронією. Вона підняла на нього очі й невпевнено запитала:
– Пан Вінтер?
З усмішкою на вустах Ернст простягнув дамі руку:
– Добридень, панно Берґен. Я саме шукаю два вільних місця і раптом бачу за цим столиком вас.
– Прошу вас, сідайте.
Ернст відрекомендував Фріца, й обоє сіли за стіл. Ернст глянув на Трікс Берґен. Спаленівши, вона промовила:
– Я давно вас не бачила, пане Вінтер.
– Мене тут і не було. Я тільки сьогодні приїхав.
– А я – три дні тому. І де ж ви були?
– У Берліні.
– Ох, Берлін! Прекрасне місто! Багато розваг та гучних святкувань.
– І густонаселених будинків казарменого типу, – іронічно докинув Ернст.
– А на них дивитися зовсім не обов’язково. Не варто собі ускладнювати життя.
– А потім що? – запитав Фріц.
– Ой, те «потім» мене не цікавить. Живи сьогодні, радій сьогодні! Я все ще молода і вродлива. – Вона здвигнула плечима й стала підспівувати мелодію пісні, що лунала в кав’ярні. – Я б із задоволенням потанцювала. А в цих гидких провінційних містечках це щось зі сфери неймовірного. А от у Берліні куди не глянь – усюди майданчики для танців. Бостон, фокстрот, матчиш… трохи навіжений диригент… Ух-х!.. тоді таке починається. А тут… – Трікс клацнула пальцями. – Незабаром я знову поїду.
– Знову до Берліна?
– Звісно! Там завжди щось відбувається!
– Життя у великому місті – не завжди запорука щастя, – зауважив Фріц.
– Щастя знайдеш хоч у зашморгу, тут ви маєте рацію.
– Розуміння щастя у кожного своє, – втрутився Ернст. – Одна моя добра знайома написала мені, що цілковито щаслива. У неї якраз народилась дитина.
Трікс дзвінко розсміялася.
– Бідолаха!
Ернст спокійно на неї глянув:
– Вона заміжня й давно вже хотіла дитину.
– Кожному своє. А мені такої радості не треба – я хочу жити!
– Жити можна різним життям: як видимим, так і невидимим, – відповів Фріц. – Питання в тому, яке з них цінніше. Шампанське, одяг, залицяльники, святкування – думаю, з часом це все теж обридне й лиш діятиме на нерви. А як закінчиться пісня? Що залишиться на старість? Тому вагомішим мені здається саме невидиме життя. Найкраще в жінці – її жіночність, а найвищий, найпрекрасніший сенс її життя – материнство! Ви тільки подумайте, як це чудово: продовжити своє життя у дітях і таким чином здобути безсмертя!
Трікс різко його перебила:
– Хто ви такий? І чого ви від мене хочете?
Проте Фріц продовжив:
– Жінка, що не стала матір’ю, втрачає найпрекрасніше, так, найпрекрасніше, що написане їй на роду. Який безмір щастя чекає на матір у перші роки життя її дитини – від першого нерозбірливого лепету до перших несміливих кроків. І в усьому вона впізнає саму себе, бачить, як у кожній часточці її дитини
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.