Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

лише двоє: Сашко і Поліна. І мати, Дарина Єрмолаївна, що «народилася для пісень, проплакала все життя, проводжаючи їх назавжди…». Після закінчення парафіяльної школи і Сосницького училища Олександр вступив до Глухівського учительського інституту, який закінчив у 1914 році. У 1917-му він переїхав до Києва, щоб одночасно з роботою продовжити навчання в комерційному інституті і в Академії мистецтв.

Після революції Довженко працював секретарем губернського відділу народної освіти Києва, завідував відділом мистецтв, виконував обов’язки комісара театру ім. Т. Г. Шевченка. Він не залишав мрію стати художником і навіть почав так звану «Строкату книгу» карикатур, коли його перекинули на дипломатичну роботу до Харкова (у той час столиця України). Але дипломатом Довженко так і не став. Повернувшись до Харкова, він працював художником-ілюстратором у газеті «Вісті ВУЦВК», але його влучні карикатури і дружні шаржі за підписом «Сашко» часто з’являлися в інших виданнях. У 1925 році Олександр почав працювати у Всеукраїнському фотокіноуправлінні як рекламний плакатист і перекладач титрів.

Рік потому Довженко представив на Одеську киностудію свій перший сценарій «Вася-реформатор». Він у кіно мав намір працювати виключно в комедійному жанрі. Але зняв тільки два таких фільми за своїми сценаріями – «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання» (обидва в 1926 році). І лише після пригодницької картини «Сумка дипкур’єра» (1927), яка у глядачів мала великий успіх, почалося справжнє довженківське кіно, позначене зарядом геніальності, новаторством і темпераментом. З фільму «Звенигора» веде відлік український національний поетичний кінематограф. Це був перший український фільм, з тріумфом показаний за кордоном – у паризькому кінотеатрі «Studio-28» і в Сорбонні.

Довженко став і родоначальником авторського кінематографа, виступаючи у фільмах «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932) як автор сценарію і режисер. «Земля» була визнана одним з 12 найкращих фільмів світу.

Та все ж на фоні масових репресій доля його щадила: Олександру Петровичу з-поміж інших творців українського Розстріляного Відродження зберегли життя. Але головне – Довженко зумів зберегти свою душу. І хай фільми «Аероград» (1935), «Щорс» (1939; Сталінська премія), «Мічурін» (1949; Сталінська премія) носили явно замовлений напрям і «спокутний» характер – їх режисер піднявся над дешевою пропагандою «ідей комунізму». У центрі його уваги як і раніше залишаються особистість і народ.

У 1940 році, вже будучи художнім керівником Київської кіностудії, Олександр Петрович зняв художньо-документальний фільм «Буковина – земля радянська» і документальну стрічку «Визволення» (Сталінська премія) про приєднання до СРСР західних територій України і Білорусії. Як першокласний документаліст-хронікер Довженко проявив себе в роки війни. Біль розтерзаної української землі й її народу виплеснувся з екрана в документальному фільмі «Битва за нашу Радянську Україну» (1943; Сталінська премія). Ця картина була продубльована 26 мовами і широко демонструвалася в Європі, США, Канаді, але ні вона, ні документальний фільм «Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель» (1944) на екрани Союзу випущені не були. Дуже страшна була правда про ціну перемоги.

Такими ж неповторними були і твори Довженка («Мати», «Перемога»), кіноповісті («Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна»), п’єси («Життя в цвіту», «Нащадки запорожців»). Літературна спадщина режисера, написана рідною мовою і ним же перекладена на російську, звучить як музика, слова ллються легко і вільно, породжують зримі образи. А ось знаменита «Автобіографія» і особливо «Щоденник» і тексти записників б’ють по нервах оголеною правдою, надривом і болем.

Йому було так багато дано, а він устиг, як вважав, так мало. Вже важко хворий, Довженко приступив до підготовки сценарію (1954, Ленінська премія) і зйомок фільму «Поема про море». Але приступити до зйомок Олександру Петровичу не довелося. Роз бите інфарктами серце перестало битися 25 листопада 1956 року Довженко був похований на Новодівочому кладовищі в Москв (всупереч його заповіту поховати на рідній землі), і весь світ дізнався про смерть видатного російського режисера. Навіть у цю гірку мить йому було відмовлено у праві бути українцем.

Ільф Ілля (Файнзільберг Ілля Арнольдович)

(1897—1937)

Петров Євгеній (Катаєв Євген Петрович)

(1903—1942)

Письменники-співавтори, автори знаменитих романів «Дванадцять стільців» і «Золоте теля»

Доля творчої спів дружності Ільфа Петрова вельми незви чайна. Вони пропра цювали разом всього десять років, але за цей короткий час встигли зробити значний вне сок до світової літера тури, а створені ними персонажі давно стали прозивними. Пригадаємо Остапа Бендера, Паніковського, Кісу Вороб’янінова, Еллочку-людоїдку… «Дванадцяти стільцям» вже більше 80 років, але сьогодні, як і в 20-ті роки минулого століття цей роман користується серед читачів широкою популярністю заслуженою любов’ю.

Ілля Ільф народився в 1897 році в Одесі, в родині банківсько го службовця. У 1913 році він закінчив технічну школу і з того часу послідовно працював у креслярському бюро, на телефонній станції, на авіаційному заводі і навіть на фабриці ручних гра нат. Після цього був статистиком, редактором гумористичного журналу «Синдетикон», в якому писав вірші під жіночим псев донімом, бухгалтером і членом президії Одеської спілки поетів У 1923 році Ілля переїхав до Москви, де став літератором і пра цював у різних газетах і гумористичних виданнях.

Євген Петров також народився в Одесі, але на шість років пізніше Ільфа. У 1920 році він закінчив класичну гімназію і став кореспондентом Українського телеграфного агентства. У 18 років він уже служив в кримінальному розшуку, у відділі боротьби з бандитизмом, що лютував на півдні. Пропрацювавши декілька років у карному розшуку, Петров за наполяганням брата, знаменитого письменника Валентина Катаєва, приїхав до Москви. Слід сказати, що Валентин Катаєв зіграв знаменну роль у долі не лише Євгена, але і майбутнього творчого дуету Ільф – Петров. Саме він підказав друзям сюжет «Дванадцяти стільців».

У Москві Петров не тільки продовжив освіту, але і зайнявся активною літературною діяльністю: працював у гумористичних газетах і журналах, випустив декілька книжок гумористичних оповідань. У 1925 році Євген перейшов у газету «Гудок», де нарешті познайомився з Ільфом. Молоді люди, що мали справді невичерпні запаси сміху, пожвавили своїм завзяттям найсерйозніші відділи газети. Особливо привертав друзів жанр фейлетону, що став популярним в 1920-ті роки.

Майже одночасно обидва відчули, що газета стає для них дуже тісною. Все частіше молоді літератори почали замислюватися про створення роману, в який можна було б вміщати всі свої напрацювання. Ідея Валентина Катаєва прийшлася дуже до речі, і вони зі всім запалом молодості взялися за роботу. Через деякий час на світ з’явилися «Дванадцять стільців» із головним героєм Остапом Бендером.