Читати книгу - "Майстер"

ГРУДЕНЬ МИНУВ У ПОДАЛЬШИХ ДИСПУТАХ із театральним постановником Августином Дейлі, котрий нахабно поводився й повернув його п’єсу «Місіс Джаспер». Із цього приводу велось інтенсивне листування, тож усі кілька тижнів, що залишалися до Різдва, ця суперечка забирала в Генрі майже весь вільний від сну час. Однак Різдво та Новий рік, проведені в Лондоні, виявилися тихими та сповненими роздумів, оскільки Генрі переписував п’єсу для Дейлі.

Одного січневого пополудня, коли він спокійно працював, Сміт поклав на камінну дошку телеграму. Генрі потім пригадував, що, мабуть, на якусь годину чи дві зовсім забув про неї, занурений у писання. Тільки зупинившись на чай, він знічев’я підійшов до каміна й відкрив конверт. У телеграмі повідомлялося, що Констанс померла. Першою його реакцією було піти до Сміта і тихим голосом попросити його подати чай; а потім, повернувшись до свого кабінету, зачинивши двері, сівши за письмовий стіл, Генрі до пуття роздивився телеграму, що прийшла зі Сполучених Штатів, від сестри Констанс Клари Бенедикт. Він зрозумів, що муситиме поїхати до Венеції, і міркував, у кого може дізнатися подробиці її смерті. Коли подали чай, він його випив, а потім підійшов до вікна й безтямним поглядом почав вивчати вулицю, ніби щось на ній, якийсь рух або навіть звук, могло допомогти йому осягнути те, що сталося, чи, бодай, не дати його гаснучому розуму скотитися у прірву цілковитого нерозуміння.

Як вона померла? Зненацька виникла підозра, яка швидко переросла в побоювання, змушуючи його похолонути, що це сталося зовсім не внаслідок якоїсь хвороби. Генрі подумав, що вона була сильною і мала відмінне здоров’я; він навіть уявити собі не міг Констанс хворою. Вона щойно дописала книгу, що, як завжди, її спустошило. Він знав, що вона не любила зими, котрі у Венеції могли бути особливо темними та суворими. Охоплений страхом, Генрі пригадав свою відмову приїхати до Венеції та неспроможність прямо їй про це сказати. Він знав, що це небажання влаштувати їхню зустріч глибоко вразило Констанс. І от, стоячи біля вікна, він раптом усвідомив, що вона могла накласти на себе руки. І тоді, тремтячи та хитаючись, він пішов до свого крісла, сів у нього і, ціпеніючи від жаху, почав пригадувати кожний відомий йому факт її існування впродовж минулого року.

По якомусь часі його роздуми перервав Сміт, який приніс іще одну телеграму. Генрі тремтячими руками надірвав конверт. Її надіслала племінниця Констанс, яка почула новину, коли перебувала в Мюнхені й тепер приїхала до Венеції. Телеграма тільки підтверджувала сумну звістку. Відклавши її вбік, Генрі вирішив, що наразі не поїде до Венеції. Він почуватиметься там безпорадним, а сама думка про її нерухоме тіло, про фізичну присутність трупа, про мертве лице, що, під дією освітлення, то оживляє, то вбиває будь-які ознаки її колишнього життя, наповнювала Генрі жахом. Він волів би не стояти поряд із її тілом або труною, що, як сповіщалося в телеграмі, буде за тиждень поховане на протестантському цвинтарі в Римі.

Генрі не виходив із кімнати весь день і нікому не казав про те, що сталося. Він написав до лікаря Констанс, із яким у них в Італії були дружні стосунки, висловлюючи йому свій шок і нерозуміння того, як це сталося. «Це,— писав він,— так неприродно і так прикро чути». Далі він казав, що навіть не думав, що Констанс була хворою, і що зараз йому гірко та сумно уявляти її кінець на самоті, без друзів і підтримки, адже вона була найнещаснішою і найсумнішою людиною з усіх, кого він знає. Дописавши листа, Генрі, мов живе, побачив перед собою її лице: її очі, що так яскраво світилися, усі її надзвичайно інтелігентні риси. Він дозволив собі виплакатись, а потім підійшов до вікна і знову задивився на вулицю внизу, якою ходили байдужі йому люди.

Уранці, прокинувшись, він відчув, що, хоча вона йому й не снилася, дух Констанс, її допитлива сутність, приходила до нього вночі, тому Генрі нестримно хотілося знову заплющити очі, щоб уникнути пробудження та, бодай у такий спосіб, затримати це відчуття. Ніхто з його знайомих не читав його книг так уважно, не намагався зрозуміти його так наполегливо. Ніхто більше не був настільки ж мрійливим і гострим на розум, таким вразливим і меланхолійним, таким непередбачуваним і сміливим. Нікому Генрі так не симпатизував, і тепер, десь глибоко всередині, у ньому ширилася порожнеча від розуміння того, що цієї симпатії більше ніколи не буде.

Ніяких інших новин не надходило, і з плином годин він обмірковував усе більше різноманітних сценаріїв, детально уявляючи собі кожен розвиток подій. Він вагався між наміром узагалі не їхати на похорон і думкою негайно вирушити в дорогу; кілька разів він посилав Сміта замовити квитки до Італії, але потім скасовував своє замовлення. Промучившись кілька днів, Генрі розкрив «Таймс»[53], аби прочитати, що Констанс розбилася на смерть, вистрибнувши з вікна будинку, де жила у Венеції. У газеті писали, що це було самогубство. Одразу ж він заходився переконувати себе, що не має до цього ніякого стосунку. «Він не завинив перед нею,— казав собі Генрі,— бо не давав ніяких обіцянок, що їх би зв’язували. Вони не були коханцями; їх не ріднила кров. Він був їй винен лише свою дружбу, як і багатьом іншим,— думав Генрі,— а всім відомо, що коли він пише книгу, не помічає нічого навколо, не зважає на довколишній світ. Усі його друзі знали, що в такі моменти не треба від нього нічого вимагати, і Констанс це також було відомо».

Генрі написав їхньому спільному другові Джону Хею, котрий уже був у Римі. У своєму листі він писав, що вже зібрався виїхати до Італії, аби постояти на її могилі на протестантському цвинтарі, та, коли з’ясувалася природа смерті Констанс, він мало не збожеволів від горя та жаху і тепер зовсім не здатен кудись їхати. Потім додав, що вона була жінкою геть не придатною до почуття простого людського щастя, і навіть натяк на ближчі стосунки з кимось завжди її непокоїв і навіть, можна сказати, лякав.

Генрі відкинув думку, що виникла в нього, доки він був сам і писав цього листа. Вона мала руйнівну силу, тож він намагався Триматися від неї подалі якомога довше. Генрі дозволив собі думати, що Констанс не так уже й