Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

не був зголосився, – голосно й чітко вів екс-конгресмен, – то було б цілком можливим, що одного дня в Нью-Йорку якийсь послідовний противник совєтської політики і її метод з кіл делегатів ОН, наприклад, теж став би жертвою “серцевого припадку” завдяки цьому майстерному винаходові совєтської науки. Він розглядав убивство двох еміграційних лідерів у широкому контексті радянської політики стосовно України і визвольного руху. Згадав про Голодомор 1932–1933 років, терор кінця 30-х, жорстоке придушення повстання у Кенгірському таборі в Казахстані 1954 року, добру половину учасників якого становили українці, зокрема колишні вояки УПА.

Промова Керстена, напевно, дала Сташинському нову надію.

– Пані Бандера домагається справедливого присуду для всіх причетних до вбивства її чоловіка, – оголосив конгресмен, бо усвідомлює той факт, що Сташинського заарештували не по слідах скоєного, а завдяки тому, що він утік на Захід і добровільно розповів про цей злочин. Головне завдання суду, – вважав Керстен, – викрити «справжніх злочинців» у радянських верхах.

Суд, за його словами «визнав раду міністрів Совєтського Союзу винною у вбивстві першого ступеня». І хоч «цей суд не може ухвалити кари, що повинна б бути накладена на справжніх злочинців, проте він може винести історичний присуд, оголошуючи совєтський уряд винним у вбивстві; і такий присуд підбадьорить велику частину людства, що страждає від російсько-комуністичної змови»[369].

Це засідання стало для Сташинського емоційною гойдалкою – після Керстена виступав Ярослав Падох, який накинувся і на московське керівництво, і на вбивцю. Сташинський в очах Падоха був винен не просто в убивстві двох українських провідників. Він намагався дискредитувати цілий визвольний рух.

– Уже в цій залі, – заявив Падох, – обвинувачений Сташинський використав свій злочин для третьої мети: опоганення перед вільним світом української визвольної боротьби й її носіїв. Він мав на увазі свідчення Сташинського про насильства українського підпілля над польським населенням і жорстокість націоналістів у війні з радянським режимом.

– Чи має право цей подвійний вбивник покликуватися на українську боротьбу спротиву проти могутнього окупанта і її сповидними жорстокостями виправдувати свої нелюдські злочини? – питав Падох. Він вважав, що Сташинський має покаятися не тільки в убивствах, а й у зраді свого народу. Але цього не сталося[370].

Сташинський на суді свідчив, що вважав боротьбу за незалежність України марною і на момент убивств був щирим комуністом. Тільки після злочину йому відкрилася правда і він став шкодувати про свої дії. Адвокат Сташинського Гельмут Зайдель збирався підкріпити слова свого підзахисного. Його виступ справив сильне враження на присутніх. «Д-р Зайдель говорить дуже спокійним голосом, але впевнено й із неабияким знанням справи. Він зручно використовує всі помилки й невідповідні вислови попередніх адвокатів, щоб применшити вину свого манданта», – писав бандерівець-очевидець. Володимир Стахів, соратник Дарії Ребет і очевидець процесу, писав, що «оборонна промова д-ра Гельмута Зайделя була побудована фахово й виконана блискуче»[371].

– Я бороню Сташинського-людину, таку людину, як ти і я, – почав Зайдель, – сина селянина, що його випадок і доля поставили в тяжку ситуацію; людину, з якою я познайомився, початково дещо скритну й стриману, але пізніше з ласкавою і майже веселою відвертістю та феноменальною пам’яттю, так що просто жахаєшся, коли бачиш контраст поміж ним і вчинками, які він зробив.

Зайдель пояснював цей контраст вихованням Сташинського, йому вбили в голову марксистську ідеологію, радянський патріотизм і послух начальству.

– Але перед цим судом стоїть чоловік, що прийшов з країни, у якій панують зовсім інші етично-моральні поняття, – заявив адвокат. – Йому казали, що свобода індивідууму не існує, що свобода – це вільне і свідоме служіння необхідності. А хто ж може встановити необхідність краще, ніж сама рада міністрів Совєтського Союзу?.. Було б помилкою порівнювати підсудного з паном Шульце, який у Ганновері спокійно лежить у своєму ліжку і обмірковує собі, як він замордує свою дружину. Пан Шульце може вільно прийняти згідне з нормами моралі вирішення й сказати собі: «Я цього не зроблю, я спатиму далі». Однак для підсудного прийняти таку постанову, особливо перебігти на інший бік, означало назавжди покинути свою батьківщину, а вже не кажу про інші наслідки.

Зайдель сказав, що не заперечуватиме аргумент обвинувачення, ніби Сташинський діяв не під тиском, бо КДБ не був військовою організацією. Наскільки адвокат міг судити, дисципліна в КДБ була ще жорсткішою, ніж в армії. Але все ж він не збирався будувати захист на аргументі «Сташинському наказали». Він підхопив аргумент Адольфа Міра, що убивства Ребета й Бандери не були скоєні у підступний спосіб.

– Бандера був борцем за свободу свого народу, – доводив Зайдель. – Він мав завжди на увазі, що на його життя готуються замахи, і він був практично підготовлений до них.

Зайдель доводив, що Сташинський убив Ребета через ідеологічні догми, втовкмачені йому чекістами, а Бандеру зі страху, що коли не виконає наказ, то стане наступним у черзі на ліквідацію. Відтак він сформулював головний аргумент:

– Те, що я зараз скажу, цілковито відповідає моєму глибокому правничому переконанню, а саме: підсудний не є виконавцем злочину, а є лише помічником злочинця.

Зайдель просив суд проявити поблажливість. Конкретного покарання він не згадував і просив лише зарахувати в загальний вирок те, що клієнт уже відсидів, і не обмежувати його у громадянських правах. Останнє мало сенс лише, якщо Сташинському не дадуть довічного ув’язнення. Зайдель підкреслив позитивне враження, яке Сташинський справив на суддів і публіку своїми свідченнями:

– Я вважаю, що Сташинський, – як я його пізнав під час моїх розмов з ним і яким я його побачив під час цього процесу, – є одним з найпорядніших, найчесніших і найчистіших людей, які будь-коли стояли перед судом. Він вчинив проступок, але його найбільша заслуга полягає в тому, що він визнав свою провину і шкодує, що це зробив. […] На мій погляд, Сташинський, як зловживаний інструмент, що визнає свою провину і шкодує, заслуговує на нашу поблажливість і пощаду.

Промова Зайделя спрацювала добре. Виставляючи Сташинського співучасником злочину, адвокат знайшов прекрасну формулу, яка дозволяла засудити внутрішню й зовнішню політику Радянського Союзу й покарати убивцю, свідчення якого продемонстрували всьому світу небезпеку радянського режиму. Дарія Ребет згадувала, що Ганс Нойвірт, побачивши, як змінилися настанови суддів, заявив, що не наполягає на пожиттєвому ув’язненні. Але прокурор Кун вів своє і вимагав пожиттєвого ув’язнення за кожне вбивство. Він пояснював свою позицію і заявив, що те, про що говорив Гельмут Зайдель, стосується підготовки до злочину (там Сташинський справді не приймав рішень), але не виконання. Гайнрих Ягуш в останній день процесу тримався дуже спокійно й зауважив, що якщо немає повної згоди у принципах розгляду цієї справи між