Читати книгу - "Американська пастораль"

блокує на машині всі дверні замки. Освітлення в тунелі не було, пішохідні смуги захаращені уламками меблів, пивними бляшанками, пляшками, шматками та уламками невідь-чого. Під ногами валялися автомобільні номери. Тут не прибирали багато років. Чи взагалі ніколи. Кожен крок супроводжувався хрускотом битого скла. Посеред хідника стояв високий барний табурет. Як він тут опинився? Хто його приволік? Он валяються зіжмакані чоловічі штани. В якомусь бруді. Хто їхній власник? Що з ним сталося? Якби йому на очі трапилась відірвана рука або нога, то Швед уже не здивувався б. Дорогу їм перегородив мішок для сміття. Чорний пластик. Зав’язаний на вузол. Цікаво, що в ньому? Труп туди влізе легко. Були в тунелі й живі люди, страшні, як смерть, вони копирсалися в бруді під покровом темряви. З-над почорнілих крокв долітав глухий перестук коліс; шум поїздів, що в’їжджали на станцію, докочувався аж сюди. П’ятсот, шістсот поїздів на день прокочувалися над головою. Дорога до кімнатки, яку знімала Меррі, неподалік від Мак-Картер-хайвею, лежала крізь тунель — місце, небезпечне не тільки в Ньюарку, а й будь-де на Землі.

Вони пішли пішки, бо Меррі не поїхала б машиною. «Я тільки ходжу, тату, я машинами не їжджу». Тому він залишив свою автівку на Рейлроуд-авеню, де її могли поцупити за п’ять хвилин, і пройшов разом з нею ті десять хвилин, потрібні, щоб дістатися її халупки, і ця прогулянка змусила б його заплакати вже із першого десятка кроків, якби він безнастанно не повторював про себе: «Це життя. Таке наше життя. Я не можу її відпустити»; якби не взяв її за руку й не нагадував собі повсякчас, поки вони удвох проходили отой страшний тунель: «Це її рука. Рука Меррі. Її рука — все решта байдуже». Не витримав би і заплакав, бо коли їй було років шість чи сім, вона любила гратися з ним у морпіхів: «Шикуйсь! Струнко! Вільно!»; вона любила крокувати з ним на пару: «Прямо кроком руш! Праве плече вперед! Кру-гом! Півоберта праворуч!»; любила разом з ним робити вправи для морпіхів («Усім лягти на палубу!»). Їй подобалося називати землю палубою, ванну кімнату — носом корабля, власне ліжко — гамаком, а Дон, коли та куховарила на кухні, — коком; але найбільше вона полюбляла стройові гуканки, які виводила, сидячи у Шведа на плечах, коли вони прямували вигоном шукати маминих корів: «Ба-йо-ле, ра, ле, ра, ле, ра, йо, ле. Ле, ра, йо, ле…» І ніякого тобі заїкання! Коли вони грались у морпіхів, Меррі на жодному слові не заїкнулася.

Кімната розташовувалася на першому поверсі будинку, який сто років тому ще міг бути пансіоном, і то непоганим, респектабельним пансіоном: фундамент із пісковику, добротна цегляна кладка, фігурне коване поруччя на цегляних сходах, що вели до двостулкових дверей. Але зараз старий пансіон був руїною на вузькій вулиці, де, крім нього, стояло лише дві будівлі. Неймовірно, але там ще вціліло двійко старих ньюаркських платанів. Будинок був затиснутий між порожніми пакгаузами та пустирищами, де чергувалися височенні зарості трави та чагарів і купи іржавого брухту. Фронтону над центральним входом не було, його просто поцупили, так само виламали й карнизи — акуратно виламали і відвезли до Нью-Йорка, щоб здати в антикварний магазин. З усіх старих будівель у Ньюарку позникали орнаментальні кам’яні карнизи, навіть ті, що висіли на рівні четвертого поверху. Робилося це дуже просто: серед білого дня підганяється автолюлька з устаткуванням на сто тисяч баксів, а поліція спить або куплена, і ніхто не зупиниться, щоб бодай запитати, з якої агенції ця автолюлька, що підхалтурює на стороні. «Індичачий» фриз, який оперізував старий Ессекський продуктовий ринок на розі Вашингтон і Лінден, з теракотовими індиками та величезними рогами достатку, з яких «сипалися» фрукти, — вкрадений. В будівлі сталася пожежа, і за ніч оцей фриз наче корова язиком злизала. Великі негритянські церкви (баптистська на Бетані закрита, забита дошками, розграбована і врешті знесена бульдозером; Вайкліфська пресвітеріанська понівечена пожежею) — також утратили свої карнизи. Алюмінієві водостоки навіть із населених будинків, із будівель респектабельних — поцуплені. Жолоби, дренажні труби, риштаки — все розкрадено. Розтягнуто все, до чого можна дотягнутися. Просто хапай і бери. Мідні труби з позакриваних фабрик — видирай, продавай. Будь-яке місце, де вікна зачинені й забиті дошками, наче промовляє людям: «Зайди і обдери. Що залишилося — віддери, вкради, продай». Здирство — це харчовий ланцюжок у природі. Їдеш ти повз будинок з оголошенням «Продається», а там уже нема нічого, і продавати — ні́чого! Все розкрадено бандами на машинах, розтягнуто людьми, які кружляють по місту з магазинними візками, поцуплено злодюжками-самітниками. Люди доведені до ручки і хапаються за все, що бачать. І «йдуть на поживу», як акули на рибу.

— Дай їм шматок стіни із двох цеглин, — обурювався якось батько, — і в них одразу думка: «Між цеглинами розчин, може на щось придатися!» І роздовбують цеглу, вишкрябують розчин. А що? Розчин же! Сеймуре, це вже не місто, а кістяк! Їдь звідси!

Вулиця, де жила Меррі, була мощена цеглою. На ціле місто залишалися нечіпані не більше дюжини таких бруківок. А остання брукована вулиця, приємна, старовинна брукована вулиця, була обкрадена десь тижнів за три після заворушень. У місцях найбільших руйнувань ще курився димок, а якийсь забудовник з околиці міста уже пригнав о першій ночі три вантажівки і щось зо двадцять чоловік, і до ранку, без найменшого ризику наразитися на полісмена, вони геть-чисто по-злодійському видлубали всю бруківку з неширокої вулички, яка діагонально йшла від «Ньюарк Мейд», а відтак відвезли її в невідомому напрямку. І коли Швед наступного ранку прибув на роботу — вулиці як не було.

— То тепер крадуть цілі вулиці? — обурився батько. — Вже Ньюарк навіть вулиць не може утримати? Сеймуре, їдь звідси до бісової матері!

Батьків голос став голосом розуму.

Вулиця Меррі мала завдовжки пару сотень футів, затиснутих у трикутнику поміж Мак-Картер-авеню (де, як завжди, вдень і вночі носилися важко ладовані вантажівки) та руїнами Малберрі-стрит. Малберрі — нетрі китайського кварталу, які Швед знав ще з 1930-х, коли ньюаркські Левови (Джеррі, Сеймур, мама, тато), бувало, в неділю по обіді підіймалися вервечкою по вузьких крутих сходах сімейного ресторанчика, щоб поласувати чоу-мейном, а вже дорогою на Кір-авеню батько, правлячи автівкою, розповідав синам неймовірні історії про давні «війни тонгів» тут, на Малберрі.

Давні. Історії про давнину. Більше не було ніяких історій про давні події. Не було нічого. Був матрац, злинялий, обважнілий від вологи, схожий на