Читати книгу - "Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості"

Писати — означає залишатися на правильному шляху. Рано чи пізно — завжди пізніше, ніж нам цього хотілося б, — сторінки приведуть нас, куди потрібно. Стежка з’явиться. Прозріння стане орієнтиром, який укаже нам на шлях із пустелі. Танцівник, скульптор, актор, художник, драматург, поет, гончар — ким би ви не були, ранкові сторінки — це і наша пустеля, і стежка.

Підсвідомість хоче правди. Вона відмовляється розмовляти з тими, хто хоче чогось іншого більше, аніж правди.

Адрієн Річ

СЛАВА

Слава змушує нас думати, що якщо щось ще досі не сталося, то значить уже ніколи не станеться. Звісно, це щось — це і є слава. Це не те саме, що успіх, і у глибині душі ми всі про це знаємо. Ми знаємо — і відчували — успіх укінці вдалого робочого дня. Але слава? Це залежність, якою неможливо насититися.

Слава — це духовний наркотик. Часто вона буває побічним продуктом нашої творчості, проте, як і ядерні відходи, продуктом надзвичайно небезпечним. Слава, бажання її досягнути і втримати може спровокувати синдром «Як я справляюся?». Це зовсім не те саме, що й «Як просувається моя робота?» — це радше «Як це виглядає збоку?». Ціль роботи — сама робота. Слава заважає такому сприйняттю. Замість того, щоб виступати на сцені заради того, щоб виступати, ми робимо це для того, щоб стати відомим актором. Замість того, щоб писати заради літератури, ми пишемо, щоб нас визнавали, а не лише видавали.

Нам усім до вподоби, коли нам віддають належне. Проте для митців це не завжди відбувається. Попри це, зосереджуватися на славі — чи на тому, чи достатньо ми її отримуємо — означає відчувати постійне відчуття нестачі. Наркотику слави ніколи не буває достатньо. Бажання отримати ще більше слави завжди дихатиме нам в потилицю, применшуватиме наші досягнення і не даватиме нам радіти досягненням інших.

(Щоб перевірити сказане на собі, спробуйте почитати один із численних глянців про відомих людей — наприклад, «Піпл» — і подивіться, чи опісля не видасться вам власне життя надто жалюгідним і нікчемним. Так діє наркотик слави.)

Справжнє навчання приходить тоді, коли відступає дух суперництва.

Джидду Крішнамурті

Пам’ятайте, ви набираєтеся сил, коли багато важите для себе.

Єдиний порятунок від слави, як від наркотику, — піклування про себе.

Тут дуже допомагає лагідність і все, що змушує вас подобатися собі. Чудовий трюк — надсилати листівки. Надішліть собі одну з написом «Ти чудово справляєшся!». Неабияк приємно отримувати листи захвату самому від себе.

У довготривалій перспективі, похвали від самих себе — і від нашої творчої сутності — це саме те, чого ми прагнемо.

Слава — це всього-на-всього коротший шлях до почуття задоволення самими собою. Спробуйте бути задоволеними собою — такими, як ви є тепер, — і безоглядно тішити себе дитячими радощами.

Насправді ми боїмося того, що без слави нас не будуть любити — як митців чи як людей. Вивільнення від цього страху — в конкретних, маленьких, сповнених любові діях.

Ми повинні активно, усвідомлено, неустанно і творчо плекати самих себе.

Коли вас уражає наркотик слави, підійдіть до свого мольберта, друкарської машинки, фотоапарата чи глини. Візьміть до рук свій інструмент і почніть грати у невеличку творчу гру.

Швидко, дуже швидко наркотик слави почне послабляти свою хватку. Творчі зусилля — ось єдині ліки. Лише коли творчість приносить нам радість, ми можемо звільнитися від нав’язливої думки про інших і те, як у них все відбувається.

Суперництво

Ви розгортаєте журнал чи навіть вісник навчального закладу, який закінчили, і дізнаєтеся, що хтось, хтось зі знайомих, просунувся далі і швидше до вашої мрії. Замість того, щоб сказати: «Ось доказ, що це можливо», — ваш страх скаже: «Він (вона) досягне успіху замість мене».

Суперництво — це ще один духовний наркотик. Коли ми надто на ньому зациклюємося, то отруюємо власну криницю і перешкоджаємо власному прогресу. Коли ми впиваємося поглядом у досягнення інших, то відводимо очі від власної прямої дороги. Ми ставимо собі неправильні запитання і отримуємо неправильні відповіді.

«Ну чому мені так не щастить? Чому він випустив свій фільм/свою статтю або п’єсу раніше за мене? Це все через сексизм? Це все так безглуздо! Мені нічого запропонувати». Ставлячи такі запитання, ми відмовляємо себе від спроб творити.

Такі питання відволікають нас від важливіших тем: «Чи працювала я сьогодні над своєю п’єсою? Чи встигла надіслати її, куди потрібно, до дедлайну? Чи встановила я потрібні контакти, щоб її популяризувати?».

Це важливі питання, і зосереджуватися на них непросто. Не дивно, що ми спочатку кидаємося пити емоційну отруту. Не дивно, що так багато з нас читають