Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

— Ехе-хе! що ж це ти? — сказав Чичиков до Селіфана, — ти?..

— Що? — сказав Селіфан повільним голосом.

— Як що? Лобур ти! Як ти їдеш?.. Ну ж, рушай!

І справді Селіфан давно вже їхав, заплющивши очі, зрідка тільки потріпуючи спросонку віжками по боках теж сонних коней, а з Петрушки вже давно, не знати в якому місці, злетів картуз, і він сам, відхилившись назад, уткнув свою голову в коліно Чичикову, так що той мусив дати їй щигля. Селіфан підбадьорився і, хвисьнувши кілька разів по спині чубарого, після чого той пустився трухцем, та помахнувши зверху батогом на всіх, промовив тонким співучим голоском: «Не бійся!..» Конячки розворушились і помчали, як пух, легеньку бричку. Селіфан Тільки вимахував та погукував: «Ех! ех! ех!» — плавко підстрибував на козлах в міру того, як тройка то злітала на пагорок, то мчала духом з пагорка, якими був усипаний весь стовповий шлях, що спадав ледве помітним схилом донизу. Чичиков тільки посміхався, злегка підлітаючи на своїй шкіряній подушці, бо любив швидку їзду. Та який же росіянин не любить швидкої їзди? Чи ж його душі, що прагне закрутитись, загулятись, сказати іноді: «чорт бери все!» — чи ж його душі не любити її? Чи ж її не любити, коли в ній чується щось захоплено чудове? Немов невідома сила підхопила тебе на крило до себе, і сам летиш, і все летить: летять верстви, летять назустріч купці на передках своїх будок, летить обабіч ліс з темними лавами ялин і сосен, з сокирним стуком і воронячим криком, летить увесь шлях не знати куди в зникаючу далину, і щось страшне закладено в цьому швидкому миготінні, де не встигає позначитися зникаюча річ, тільки небо над головою, та легкі хмари, та місяць поміж ними одні здаються нерухомі. Ех, тройка! птиця тройка, хто тебе вигадав? Певне, в промітного народу ти могла тільки народитись, у тій землі, що не любить жартувати, а гладінню-рівнотою розкинулась на півсвіту, та й гайда лічити верстви, поки не зарябіє тобі в очах. І не хитре, здається, дорожнє знаряддя, не залізним пройняте гвинтом, а нашвидку, живцем, самою сокирою та долотом спорядив і склав тебе ярославський розторопний мужик. Не в німецьких ботфортах ямщик: борода та рукавиці, і сидить чорт знає на чому; а підвівся та замахнувся, та завів пісню — коні вихором, спиці в колесах злилися в одне рівне коло, тільки здригнувся шлях, та скрикнув, зупинившись з переляку, пішоходець — і он вона помчала, помчала, помчала!.. І он уже видно віддалік, як щось курить і вихрить повітря!..

Чи не так і ти, Русь, як прудка, необігнанна тройка мчиш? Димом димує під тобою шлях, гримлять мости, все відстає і зостається позаду. Спинився вражений Божим чудом споглядач: чи не блискавка це, кинута з неба? Що означає цей, жахом проймаючий, рух? і що за незнана сила закладена в цих незнаних світом конях? Ех, коні, коні, що за коні! чи вихори сидять у ваших гривах? Чи чуйне вухо горить у всякій вашій жилці? Зачули з високості знайому пісню і дружно й разом напружили мідні груди і, майже не торкнувшись копитами землі, обернулися в самі витягнуті лінії, що летять у повітрі, — і мчить, уся натхненна Богом!.. Русь, куди мчиш ти? дай відповідь. Не дає відповіді. Дивним дзвоном заливається дзвіночок; гримить і стає вітром роздерте на шматки повітря; летить мимо все, що тільки є на землі, і скоса поглядаючи, оступаються і дають їй дорогу інші народи й держави.

Переклад Г. Косинки

Том другий

(Пізня редакція)

Глава перша

Навіщо ж змальовувати вбогість, та вбогість, та недосконалість нашого життя, викопуючи людей з глушини, з далеких закутків держави? Що ж робити, коли вже такі властивості автора і, захворівши на власну недосконалість, уже й не може змальовувати він нічого іншого, як тільки вбогість, та вбогість, та недосконалість нашого життя, викопуючи людей з глушини, з далеких закутків держави. І от знову потрапили ми в глушину, знову наткнулися на закуток.

Зате яка глушина і який закуток!

Немовби велетенський вал якоїсь нескінченної фортеці з наріжниками і бійницями, ішли, звиваючись, на тисячу з чимсь верст гірські височини. Чудесно підносились вони над безмежними просторами рівнин, то відламами вапняково-глеюватої властивості, у вигляді стрімких стін, почерканих проточинами і водориями, то миловидно округлою зеленою опуклістю, вкритою, як смушком, молодим чагарником, що підіймався від зрубаних дерев, то, нарешті, темними гущавинами лісу, що якимсь чудом ще уціліли від сокири. Річка то, вірна своїм берегам, давала разом з ними коліна й повороти, то відбігала геть в луги з тим, щоб, звившись там кількома звивами, блиснути, як огонь, перед сонцем, сховатися в гайку беріз, осик і вільхи і вибігти звідти торжествуючи, в супроводі мостів, млинів і гребель, які немовби ганялися за нею на кожному повороті.

В одному місці крутий бік височин прибирався густіше в зелені кучері дерев. Штучним насадженням, завдяки нерівності гористого байраку, північ і південь рослинного царства зібралися сюди докупи. Дуб, ялина, лісова груша, клен, вишняк і терник, акація і горобина, оповита хмелем, то допомагаючи одне одному в рості, то заглушаючи одне одного, видиралися по всій горі, з низу до верху. А нагорі, коло самого її тім’я, домішувались до їх зелених верхів’їв червоні покрівлі панських будівель, коники й гребені хат, що поховалися ззаду, верхня надбудова панського дому з різьбленим балконом і великим напівкруглим вікном. І над усім цим зборищем дерев і покрівель підносилась вище за все своїми п’ятьма позолоченими, грайливими вершечками старовинна сільська церква. На всіх її банях стояли золоті прорізні хрести, утверджені золотими прорізними ж ланцюгами, так що здалека здавалося — висіло в повітрі нічим не підтримуване, виблискуюче гарячими червінцями золото. І все це, перекинуте вершечками, покрівлями, хрестами вниз, миловидно відбивалося в річці, де потворно дуплисті верби, одні стоячи коло берегів, інші зовсім у воді, опустивши туди і віти і листя, неначе розглядали це чудесне зображення, де тільки не заважала їм слизька бодяга і плавуча яскрава зелень жовтого латаття.

Краєвид був дуже хороший, але вигляд згори вниз, з надбудови дому вдалину, був ще кращий. Байдуже