Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

——— Зосередься! — різко вдарив себе по щоці, сподіваючись, що біль приведе мене до тями.

І це спрацювало. Біль злегка запік, пробуджуючи тіло і розум. Я відчув холодний вітер, що обдував моє обличчя, грубу текстуру землі під ногами, запах сирої глини та трави. Реальність знову набула чітких форм.

Тоді я спробував кілька разів присісти, розтягуючи напружені м’язи. Потім закрив очі і почав уявляти перед собою дерево. Повільно, обережно пальці креслили уявні гілки у повітрі, намагаючись знову знайти зв'язок зі своїми здібностями. Кожен рух був наче стародавній ритуал, що вимагав уваги і зосередженості. Лінія за лінією, листок за листком, я продовжував малювати це невидиме дерево, сподіваючись, що воно мені дійсно допоможе.

І ось, коли я відкрив очі, переді мною вже в повітрі висіло воно — маленьке, до лікоть, деревце, але замість листя його гілки були вкриті іконками навичок. Ледь помітне мерехтіння цих іконок нагадувало свічки. Я простягнув руку до іконки з написом «виготовлення нової зброї», відчуваючи легке поколювання на кінчиках пальців. Але тут, раптово, відчув різкий удар у спину. Це було неочікувано і дуже боляче. 

Дерево навичок миттєво зникло, а я впав обличчям на землю, боляче вдарившись об гостре каміння. Від цього удару кров забилася в голові. Все навколо наче попливло. Я був повністю дезорієнтований. Підвівшись на коліна, зробив спробу піднятися, але знову відчув удар — цього разу по голові. Сила удару знову змусила мене впасти на землю, немов мішок із піском. У вухах почало шуміти. Десь позаду пролунав глухий, але знайомий голос Ланселота:

——— Господарю, що з вами?

Його силует повільно вимальовувався, коли він наближався до мене. Його тінь здавалася примарною. Проте переплутати цього песиголовця з кимось іншим було неможливо, навіть у такій каламутній атмосфері, коли світ навколо ніби кружляв у дивному танці. Усе здавалось хитким, але присутність Ланселота приносила відчуття стабільності. Він підняв мене, дбайливо підтримуючи своїми лапами, мовби боявся пошкодити. Ця сила, цей спокій допомогли мені трохи оговтатись після нападу. Мої очі почали шукати того, хто щойно завдав мені удару. Проте нікого не було.

——— Про всяк випадок будь напоготові, — прошепотів я Ланселоту.

Ланселот мовчки кивнув і почав уважно оглядати місцевість. Його великі вуха, рухаючись у різні боки, ловили кожен, навіть найменший шелест, кожен шурхіт у цій ранковій напівтемряві. Навколо нас панувала тиша, яку час від часу порушував лише легкий вітер.

Песиголовець прислухався до цієї тиші так уважно, що здавалося, ніби навіть звук власного дихання міг перешкодити його чуттю. Його тіло, напружене і в готовності до дії, підкреслювало його вірність своєму обов’язку. Це була його природа — бути захисником. Невпинним, мовчазним, але завжди напоготові. Він був не просто моїм соратником, він був моїм щитом, на якого я міг покластися у найгірший момент.

Я завжди відчував його присутність, як щось надійне. Навіть вчора під час нашого тренувального двобою я не бачив справжньої загрози з його боку. Незважаючи на те, як сильно він намагався поранити мене, я знав, що він робив це не з агресії, а лише виконуючи мій наказ — змусити мене відчути небезпеку, відчути себе на межі. І навіть тоді, коли його кігті ледь не зачепили мене, я був упевнений, що він зупиниться. Ланселот був занадто вірним, щоб завдати мені справжньої шкоди.

І ми вирішили рухатися далі. Туманний ранок поступово розвіювався, розкриваючи навколишню місцевість. Я кинув ще один погляд назад, намагаючись уловити хоча б найменшу ознаку небезпеки, але нічого підозрілого не помітив. Можливо, моє відчуття загрози було лише наслідком втоми, але це не зменшувало моєї настороженості.

——— Ти знайшов те, що я казав? — запитав я, коли ми почали підніматися вгору, пробираючись крізь нерівну місцевість.

——— Так, трохи знайшов. Вже поклав у ваш інвентар, — відповів Ланселот.

Його голос був рівним, без будь-яких емоцій. Він не відривав погляду від горизонту, мовби щось там вивчав. Я кинув на нього погляд краєм ока. Його постава цього разу здалася мені дивною. Він ішов повільніше, ніж зазвичай. Плечі були трохи опущені, а його рухи виглядали важкими, майже вимушеними. Це був не той Ланселот, якого я знав. Його зазвичай впевнена і сильна постава зараз виглядала пригніченою, ніби щось тяжіло над ним. Він ніколи раніше не демонстрував таких ознак слабкості. Мене це насторожило.

"Невже він усе ще ображається через те, що я частіше звертаю увагу на Ская?" — подумав я. Ланселот завжди був відстороненим, завжди тримав дистанцію, уникаючи будь-яких натяків на емоції. Він ніколи не показував прихильності, не відповідав на жарти і тим більше не дозволяв жодних дотиків. Та й тепер він не видавав ні найменшого знаку образи. Але його мовчання стало якесь важке, гнітюче. Воно зависло між нами і змушувало мене сумніватися. Що ж із ним сталося, поки мене не було?

І ось, на якийсь момент, я несподівано зупинився. Це був імпульсивний жест, але щось всередині підказувало, що так буде правильно. Я розставив руки в сторони, не кажучи ні слова. Мій жест був очевидним: я запросив його в свої обійми. Це здавалося нехарактерним для мене, але у цей момент я відчув, що саме цього він потребував.

Ланселот завмер на місці. Його очі на мить наповнилися сумнівом. Щось промайнуло в його погляді, немов він обмірковував, чи варто прийняти це запрошення. Його постать, завжди могутня і незламна, зараз виглядала майже крихкою. Це було дивно — бачити його таким. Він стояв нерухомо, ніби намагаючись прийняти рішення. Але потім раптом зробив різкий рух і кинувся вперед. Його тіло величезною тінню нависло наді мною, але у цьому не було ані грама агресії. Це було більше схоже на те, як щеня шукає прихисток у свого господаря. Його тіло, сильне і могутнє, обвивало мене. Проте у ньому відчувалася певна ніжність, якої я ніколи не бачив раніше. Він притиснувся до мене, мов велетенське дитинча, що нарешті дозволило собі відчути слабкість.