Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

їзди Іван Федорович дістався до того села, що було за сто верстов од Гадяча. Це було в п’ятницю. Сонце давно вже зайшло, коли він в’їхав з кибиткою і з жидом на постоялий двір. Цей постоялий двір нічим не відрізнявся від інших, побудованих у невеличких селах. У них звичайно дуже гостинно частують подорожнього сіном та вівсом, ніби він — поштова коняка. А якби він забажав поснідати, як завжди снідають порядні люди, то зберіг би невгамованим свій апетит до іншої нагоди. Іван Федорович, знаючи це все, заздалегідь запасся двома в’язками бубликів і ковбасою і, попрохавши чарку горілки, в якій не буває недостачі в жодному постоялому дворі, почав свою вечерю, сівши на лаві перед дубовим столом, непорушно вкопаним у долівку.

Аж ось почувся гуркіт брички. Ворота заскрипіли; але бричка довго не в’їздила у двір. Гучний голос лаявся з бабусею, що держала трактир. «Я в’їду, — почув Іван Федорович, — але якщо хоч одна блощиця вкусить мене у твоїй хаті, то приб’ю, їй-богу, приб’ю, стара відьмо! і за сіно нічого не дам!»

За хвилину двері відчинились, і ввійшов, краще сказати, вліз, огрядний чоловік у зеленому сюртуку. Голова його нерухомо покоїлася на короткій шиї, що здавалася ще товстішою від двоповерхового підборіддя. Здавалося, що й на вигляд він належав до тих людей, які ніколи не завдавали собі клопоту дрібницями і в яких усе життя йшло як по маслу.

— Здорові були, шановний пане! — вигукнув він, побачивши Івана Федоровича.

Іван Федорович мовчки уклонився.

— А дозвольте запитати, з ким маю честь розмовляти? — вів далі огрядний приїжджий. При такому допиті Іван Федорович мимоволі підвівся з місця, виструнчився, що звичайно він робив, коли його питав про щось полковник.

— Одставний поручик Іван Федорів Шпонька, — відповідав він.

— А насмілюсь запитати, в які місця зволите їхати?

— У власний хутір-с Витребеньки.

— Витребеньки! — скрикнув суворий допитувач. — Дозвольте, шановний пане, дозвольте! — говорив він, підступаючи до нього й розмахуючи руками, ніби хтось його не пускав, чи він протискувався крізь юрбу, і, наблизившись, узяв Івана Федоровича в обійми, поцілувавши спочатку в праву, потім у ліву, і потім знову в праву щоку. Іванові Федоровичу дуже сподобалося це цілування, бо його губам пухкі щоки незнайомого здалися м’якими подушками.

— Дозвольте, шановний пане, познайомитися, — вів далі товстун. — Я поміщик того ж таки гадяцького повіту і вам сусіда. Живу від хутора вашого Витребеньки не далі як за п’ять верстов, у селі Хортищі; а прізвище моє Григорій Григорович Сторченко. Неодмінно, неодмінно, шановний пане, і знати вас не хочу, коли не завітаєте в гості в село Хортище. Я тепер поспішаю в справі… А це що? — промовив він тихим голосом до свого, що якраз увійшов, жокея, хлопчика в козацькій свитці з залатаними ліктями, який з розгубленою міною ставив на стіл клунки та ящики. — Що це? що? — і голос Григорія Григоровича непомітно ставав грізнішим і грізнішим. — Хіба я це сюди звелів ставити тобі, любий мій? Хіба я це сюди казав ставити тобі, негіднику? Хіба я не говорив тобі спершу розігріти курку, шахраю? Геть! — скрикнув він і тупнув ногою. — Стривай, пико! Де погрібець із штофиками? Іване Федоровичу! — говорив він, наливаючи в чарку настойки, — прошу уклінно лікувальної!

— Їй-богу-с, не можу… я вже мав нагоду… — промовив ніяковіючи Іван Федорович.

— І слухати не хочу, шановний пане! — підвищив голос поміщик, — і слухати не хочу! з місця не зійду, доки не вип’єте…

Іван Федорович, побачивши, що не можна відмовитися, не без задоволення випив.

— Це курка, шановний пане, — вів далі огрядний Григорій Григорович, розрізаючи її ножем у дерев’яному ящику. — Слід вам сказати, що куховарка моя Явдоха іноді любить хильнути і через те часто пересушує. Гей, хлопче! — тут повернувся він до хлопчака у козацькій свитці, що приніс перину й подушки, — постели мені постіль на підлозі серед хати! Та дивись, сіна повище наклади під подушку! та висмикни у баби з мички трохи клоччя заткнути мені вуха на ніч! Слід вам знати, шановний пане, що я маю звичку затикати на ніч вуха після того проклятого випадку, коли в одній російській корчмі заліз мені в ліве вухо тарган. Кляті кацапи, як я потім дізнався, їдять навіть щі з тарганами. Неможливо описати, що діялося зо мною: у вусі так і лоскоче, так і лоскоче… ну хоч на стіну! Мені допомогла вже в наших місцях проста бабуся. І чим би ви гадали? просто зашіптуванням. Що ви скажете, шановний пане, про лікарів? Я гадаю, що вони просто морочать та дурять нас. Яка-небудь баба у двадцять разів краще знає від усіх тих лікарів.

— Дійсно, ви зволите говорити чистісіньку-с правду. Яка-не-будь справді буває… — Тут він зупинився, ніби не добираючи далі підходящого слова. Не завадить тут і мені сказати, що він взагалі не був щедрий на слова. Можливо, це було від боязкості, а можливо, від бажання висловитися красивіше.

— Добре, добре перетруси сіно! — говорив Григорій Григорович своєму служці. — Тут сіно таке гидке, що так і дивись, як-небудь попаде сучок. Дозвольте, шановний пане, побажати вам надобраніч! Взавтра вже не побачимося: я виїжджаю вдосвіта. Ваш жид шабашуватиме, бо взавтра субота, і через те вам нема чого вставати рано. Не забудьте ж мого прохання: і знати вас не хочу, коли не приїдете в село Хортище.

Тут камердинер Григорія Григоровича стяг із нього сюртук і чоботи і натяг замість того халат, і Григорій Григорович повалився на постіль, і, здавалося, величезна перина лягла на другу.

— Гей, хлопче! куди ж ти, негіднику? Іди-но сюди, підправ мені ковдру! Гей, хлопче, підмости під голову сіна! а що, коней вже напоїли? Ще сіна! сюди, під оцей