Читати книгу - "Маленькі жінки. I частина"

– А пам’ятаєте, як ми побивалися в минулому році? Тоді нам здавалося, що ніколи ще в нас не було такого сумного Різдва, – першою порушила мовчання Мег. – І що ж? Рік завершився зовсім непогано, – із властивим молодості егоїзмом Мег гордовито подумала про те, як добре вдалося їй сьогодні дати зрозуміти панові Бруку, що вона рада його бачити, і при цьому анітрохи не поступитися власною гордістю.

– Ні, це був важкий рік, – заперечила Емі, уважно розглядаючи каблучку.

– Я рада, що він минув, тому що тепер ми знову разом, – сказала Бет і ще міцніше пригорнулася до батька, який посадив її до себе на коліна.

– Так, мої милі прочанки, вам довелося нелегко. Особливо в кінці випробувань. І все-таки ви не звернули зі своєї дороги. Гадаю, незабаром зможете опустити свою ношу й відпочити, – сказав пан Марч, кинувши на дочок такий погляд, яким тільки може дивитися батько, що по праву пишається своїми дітьми.

– Звідки ти знаєш? Мама тобі розповіла? – поцікавилась Джо.

– Дещо розповіла, – підтвердив пан Марч. – Але багато я зрозумів сам. Знаєте, я за сьогоднішній день встиг зробити кілька відкриттів.

– Яких? Розкажи, – опускаючись на стілець поруч із ним, попросила Мег.

– Прошу. Ось перше, – батько взяв Мег за руку і лагідно провів пальцем по мозолях, слідах від опіків і уколів, залишених на долоні швейною голкою. – Пам’ятаю, раніше ці ручки вирізнялися ніжністю і білизною, і ти, моя мила, докладала чимало зусиль, щоб зберегти їх у такому стані. Тобі це справді дуже личило. І все-таки, якщо тебе цікавить моя думка, тепер мені твої руки набагато миліші, ніж раніше. Всі ці мітки для мене як книжка, і я легко можу зрозуміти, як ти жила цей рік. Бачу, що в тебе поменшало марнославства, а речі, які ти пошила, напевно красиві й добротні, адже саме так шиє кожна жінка, коли нею рухає добра воля. Знай, дорога, найпрекрасніша жінка – це та, що робить будинок щасливим.

Батько посміхнувся і легенько потиснув руку Мег. «На жаль, мені буде нелегко відпустити її з дому, – з сумом подумав він. – Залишається лише сподіватися, що це станеться не дуже скоро». Якщо Мег і потребувала підтримки й нагороди за труди минулих місяців, то зараз її самолюбство було задоволено повною мірою. Дивлячись на сповнену щастя й доброти усмішку батька, Мег подумала, що заради такої похвали, мабуть, була б здатна і на значно більші подвиги.

– А про Джо ти нічого не скажеш? – шепнула батькові Бет. – Скажи, будь ласка, їй буде дуже приємно.

Батько засміявся і уважно подивився на високу дівчинку, яка сиділа навпроти нього.

– Якби не коротка стрижка, я не впізнав би в цій жіночній дівчині колишнього хлопця Джо, – відповів він. – Очам своїм не вірю! Акуратний комірець, черевики зашнуровані за всіма правилами. Крім того, за весь вечір ти жодного разу не свиснула, не вжила жодного вульгарного виразу й навіть не вляглася, як раніше, на килим. Та ти в мене, видається, стала справжньою леді! Ти змарніла й втомилася. Тобі, бідній, дісталося більше за всіх, поки хворіла Бет. Але мені радісно дивитися на тебе. Риси твого обличчя стали м’якшими, і ти навчилася говорити тихим голосом. Крім того, ти тепер вмієш не тільки стрибати, але й спокійно рухатися, я вже не кажу про те, що ти піклувалася про Бет не гірше за матір. Хоч, зізнаюся, мені трохи не вистачає тебе колишньої. Однак я бачу, що місце неприборканого дівча тепер займає справжня маленька жінка. Ну хіба я можу не радіти? У тебе виявився сильний характер. На таку людину, як ти, можна покластися в будь-якій ситуації. Не знаю, чесне слово, наскільки тобі подобається твоя коротка стрижка. Зате знаю інше: всі скарби Вашингтона не замінили б мені двадцяти п’яти доларів, які ти, Джо, прислала мені в подарунок, – останні слова пан Марч вимовив таким голосом, що у Джо на очі навернулися сльози, а обличчя розчервонілося.

Емі хотілося почути про себе, але, стримавши нетерпіння, вона попросила:

– Тепер скажи про Бет, тато.

– Від неї так мало залишилося, що я й говорити багато боюся, – усміхнувся пан Марч. – І все-таки хочу похвалити тебе, Бет. Ти стала менш сором’язливою, – й тут, згадавши, що нещодавно він ледь не втратив її, пан Марч ще міцніше притиснув дочку до себе і додав: – Ну, тепер я знову міцно тримаю тебе і, дасть Бог, зумію вберегти від негараздів.

Він трохи помовчав. Потім глянув на Емі, яка влаштувалася на лавці біля його ніг, і, провівши рукою по її шовковистому волоссю, сказав:

– Наскільки я міг помітити, ти, Емі, весь день робила все, про що тебе просила мама, потім поступилася Мег своїм місцем за столом, а потім щиро намагалася кожному зробити щось приємне. Ти ні разу не завередувала, не крутилася перед дзеркалом і навіть не похвалилася каблучкою з бірюзою, яка прикрашає твою руку. Висновок напрошується сам собою: за той час, що ми не бачилися, ти навчилася думати про інших. Гадаю, ти вирішила всерйоз зайнятися своїм характером. Якщо так, то я певен, ти виліпиш його не гірше за свої фігурки з глини. Тільки не подумай, що я перестав любити твої статуетки. Я з радістю отримав би ще кілька на день народження. Але як би я не пишався твоїми здібностями до ліплення, мені буде незрівнянно приємніше, якщо ти оволодієш майстерністю прикрашати життя й собі, й оточуючим.

– Бет, про що ти задумалась, люба? – запитала Джо після того, як Емі, задоволена похвалою батька, розповіла, звідки в неї така красива каблучка з бірюзою.

– Я думаю про те, що прочитала у книжці про мандри прочан, – відповіла Бет. – Я сьогодні якраз дійшла до глави, де після багатьох поневірянь герої опинилися на зеленій галявині. Там цілий рік квітнуть лілії і так красиво, що вони чудово провели час і набралися сил для подальших мандрів. І ось мені здалося, що ми теж зараз потрапили на таку галявину, – із цими словами Бет з’їхала з колін батька і підійшла до рояля. – Ми завжди співали на Різдво, – сказала вона й легко пройшлася пальцями по клавіатурі. – Я хочу, щоб сьогодні було все, як завжди. Я знаю, тато, тобі подобалася пісня про пастушку із оповіді про паломників. Я поклала її на музику. Послухай!

Бет взяла кілька тихих акордів, і раптом, на подив присутніх, вітальню заповнив її, як і раніше, чистий і ніжний голос, який ніхто вже й не сподівався почути після важкої хвороби.