Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

Мені здавалося, що блага, які Він посилає, затоплюють мене самі по собі, як хвиля підносить острови, але тепер я бачу, що сама поринаю в них із головою, як пірнаю у море, коли хочу поплавати. Я почуваюся так, наче опинилася у твоєму світі, де немає даху, а люди ходять беззахисні під відкритим небом. Це і радісно, і страшно! Подумати лишень, я сама йду від одного блага до іншого, крокую поряд із Ним так само вільно, як і Він сам, Він навіть не тримає мене за руку… Як же зумів Він створити істоту, настільки відокремлену від себе? Як Йому спало таке на думку? Світ набагато більший, ніж я уявляла собі раніше. Мені здавалося, ми йдемо стежкою, а виявляється, жодної стежки немає — де я пройду, там і проляже стежка.

— А ти не боїшся, — запитав Ренсом, — що коли-небудь тобі буде важко відвернутися від того, чого ти хотіла, заради того, що посилає Малелділ?

— Я розумію, що ти маєш на думці, — мовила Владарка. — Хвилі бувають дуже швидкі і великі, і треба зібрати всю свою силу, щоб зуміти пливти ними. Гадаєш, Малелділ міг би послати мені і таке благо?

— Так. А якщо хвиля буде такою швидкою і великою, що жодних сил просто не вистачить?

— Коли плаваєш, часто так і буває, — сказала вона. — В цьому, власне, і криється радість, правда ж?

— Але хіба ти щаслива без Владаря? Хіба він тобі не потрібен?

— Не потрібен? — перепитала вона. — Чи може у світі бути щось не потрібне?

Її відповіді почали трохи дратувати Ренсома.

— Навряд чи він тобі дуже потрібен, якщо ти щаслива без нього, — мовив він і сам здивувався тому, як похмуро прозвучав його голос.

— Чому? — спитала Владарка. — А ще, скажи, Пістрявий, що значать ті горбики і западинки у тебе на чолі і чому ти припідняв плечі? У твоєму світі це щось означає?

— Та ні, нічого, — квапливо заперечив Ренсом. На Землі цих слів і за неправду не мали б — от просто собі відмовка та й годі, — проте тут навіть така безневинна на перший погляд брехня раптом неймовірно виросла і набула величезного значення. Не встиг він вимовити ці слова, як відчув себе погано, от ніби щойно виблював. Срібляста лука і золоте небо, здавалося, швиргонули їх назад, просто йому в обличчя. Відчуваючи, що навіть повітря сповнилося безмежним гнівом, він приголомшено пробурмотів:

— Я все одно не зумів би тобі пояснити…

Владарка зміряла його трохи пильнішим поглядом, ніж досі. Можливо, дивлячись на першого нащадка — хоч і іншої матері, — з яким їй довелося зустрітися, вона вже невиразно передчувала, що її чекає, коли у неї з’являться власні діти.

— Ми вже достатньо поговорили, — сказала вона врешті-решт.

Спершу Ренсом подумав, що тепер Владарка повернеться і піде собі, та вона не рухалася з місця, тож він сам вклонився і відступив на пару кроків убік. Жінка й далі мовчала, наче вже й думати про нього забула, тож йому не залишалося нічого іншого, як податися через густі зарості геть; так він ішов, аж доки вона не зникла з очей. Аудієнцію було закінчено.

VI

Як тільки Ренсом відійшов від Владарки так далеко, що вже не міг її бачити, йому закортіло скуйовдити собі волосся, протяжно присвиснути, запалити цигарку, засунути руки до кишень — словом, зробити хоч щось із того, що допомагає чоловікові відвести душу, коли він врешті-решт опиняється на самоті після довгої непростої розмови. Проте в нього не було ні цигарок, ні навіть кишень, та й на самоті він себе не відчував. Із перших хвилин своєї розмови з Владаркою Ренсом почувався так, наче поруч незримо перебуває ще хтось, і це справляло на нього дуже гнітюче враження. Не зникло це відчуття й опісля; навпаки, воно тільки посилилося. Присутність Владарки ніби його захищала; коли ж вони розійшлися, він опинився не на самоті, а немов у чиїйсь невидимій присутності, яка відчувалася тепер ще сильніше. Спершу йому здавалося, що витримати це неможливо; розповідаючи нам про свої пригоди, він сказав: «Складалося враження, ніби для мене там зовсім не залишилося місця». Втім, трохи пізніше з’ясувалося, що це дивне відчуття стає достоту нестерпним тільки у певні моменти — саме тоді, коли йому хотілося закурити чи запхати руки в кишені, тобто утвердити свою незалежність, відчути, що ось нарешті він може діяти на власний розсуд. В такі хвилини навіть повітря навколо наче згущувалося, ним ставало важко дихати; ліс, здавалося, вщерть заповнювався невідомо чим, і для нього там не зоставалося місця — але й піти геть він не міг. Та варто було тільки змиритися, віддатися на волю цієї сили — і виявлялося, що жодного тягаря взагалі не існує, бо той уявний тягар враз перетворювався на радість, на сяйливе золото, яке можна було їсти й пити, яким можна було навіть дихати; те золото живило його і вело за собою, не тільки вливалося у нього всередину, але й виливалося назовні. Ось ти зробив щось не те — і ледь не вмираєш від задухи; виправився — і вже земне життя уявляється тобі у порівнянні з тутешнім мало не зяючою порожнечею. Спершу, звісно, Ренсом часто припускався помилок, але — наче поранений, який поступово вчиться обирати таке положення, щоб рани не надто боліли, — він вчився їх уникати, і з кожною годиною почувався дедалі краще.

За день він доволі ретельно обстежив цілий острів. На морі все ще панував штиль, і багато де перебратися на сусідні острови можна було просто перестрибнувши через вузеньку протоку. Острів, на якому він тепер перебував, знаходився на самому краю тимчасового архипелагу, і з одного берега відкривався вид на море. Острови або застигли на місці, або дуже повільно пливли, а неподалік здіймалася до неба той велетенський зелений стовп, який вперше потрапив Ренсомові на очі майже відразу після прибуття на Переландру. Тепер його можна було добре розгледіти — він височів не далі як за милю від архипелагу. Виявилося, що це — височенна гора або, радше, скупчення гір, а чи й стрімких бескидів, висота яких значно перевищувала ширину; вони нагадували гігантські доломіти, от лишень зовсім рівні та гладкі. Якщо вдатись до земних аналогій, то порівняти їх можна хіба із стовпами з Дороги Велетів у Північній Ірландії, які раптом виросли до розміру гір. Ці величезні гори піднімалися не просто з моря, а з якогось горбистого терену —