Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ти?!
– Я.
– Цілий роман? У другому класі? От-так-кен-ної товв-вшин-ни? – вчитель показав двома пальцями, якої саме. – Та в другому класі знаєш що читають?! Казки про Колобка й Козу-дерезу. А «Спартак» – це ж роман!
– Ага, отакий завтовшки. І що з того?
– Що з того?! А те, що ти точно заливаєш, брех-х-х-ло.
– Нема чого мені більш робити, окрім як вчителю брехати.
– Та що ти таке кажеш, к-ком-маш-шко? А скажи-но, як звали цього… ну-ну-у-у… от керівника школи гладіаторів, звідки втік Спартак, – як?..
– Лентул Батіат.
– Тьху, щоб тобі… Вірно. Але ти все одно брешеш! Мабуть, у кіно «Спартака»[154] подивився. Що на це скажеш, хіба ні?
– Тоді спитайте про героїв, які є в книжці, але яких нема в кіно!
– А чого ж, можна й так… Германець, сподвижник Спартака?
– Еномай.
– Жінка, в яку Еномай втріскався по вуха, але яка любила Спартака?
– Евтібіда.
– А жінку Спартака як звали?
– Ну, це зовсім просто: Валерія. А в кіно – Варінія[155].
Після півлітра зубрівки краще було б сидіти в темряві, бо світло різало очі. Проте не втерпівши, вчитель помацав перед собою, знайшов вимикач настільної лампи, клацнув ним і спрямував яскравий світловий конус в обличчя малому негідникові. Так Миколі Семеновичу було зручніше – бо нагадувало часи, коли він займався…
Втім, байдуже, що там було в минулому, коли він ще не встиг перекваліфікуватися у шкільні вчителі. Важливо, що зараз перед вчителем стояв, примружившись від сліпучого світла, що нестерпно різало очі, типовий відмінник. Такий дурити старшого навряд чи стане. Але найважливішим було те, що малий тримав у руках!
– Вода?! Це яка там у тебе?
– «Миргородська», як ви і просили.
– Просив? Хто – я?
– Ну так! Ми зайшли до кабінету історії ще на перерві, почули тут, у підсобці шарудіння. Мене завжди просять зазирнути кудись, отож я зазирнув – а ви якраз зубрівку допиваєте. Тоді й попросили мене збігати за водою в гастроном на розі Червоної площі та Жданова. До речі, ось решта…
Спартак простягнув учителеві зіжмакані карбованці та якісь копійки.
– Карбованці дай мені, а копійки можеш залишити собі на морозиво. А воду давай сюди, базікало!
Нетерпляче вирвавши пляшку з простягнутої руки, вчитель притулив зубчастий бляшаний корок до краю стільниці, точним ударом долоні з першого разу відкоркував пляшку, присмоктався до горлечка і пив, пив, жадібно ковтав газовану мінералку… Лише коли пляшка наполовину спорожніла – задоволено відригнув і блаженним тоном мовив:
– А-а-а, як добре!.. На твоє щастя, комашко, ти ще не знаєш, до чого це зле – коли закусь погана.
– То хто ж вам винен, що горілку ви пиріжком з капустою закушували? – підібгавши губи, хлопець кивнув на недоїдений пиріжок. – От коли я спирту випив, то…
– Ти-и-и? Спи-и-ир-ту-у-у? – у вчителя мимоволі очі на лоба полізли.
– Ну так, настоянки перегородок волоських горіхів[156]. Цілу столову ложку за раз. Вона на чистому медичному спирті робиться. Якщо шлунковий розлад – це мировий засіб! Мама цією настоянкою весь наш дім рятує, у разі чого. Всіх сусідів по нашому будинку, маю на увазі.
– Ох і розумна ж у тебе мама! – мугикнув Микола Семенович.
– Цей рецепт їй тітка Тая повідомила, – продовжив хлопець, – тільки її на Мінський масив відселили, а ми тут залишились, на Старому Подолі. Але я про закусь. Отож як мама давала мені столову ложку цієї настоянки випити, то закушував я її чорним хлібом з отаким шаром масла, а не пиріжком.
Спартак показав, який шар масла намастила мама на хліб, і продовжив:
– А ви б краще не з капустою пиріжка купили, а з «кошенятами».
– З м’ясом?
– З м’ясом, з м’ясом.
І хлопець простягнув вчителеві те, що тримав у другій руці – пиріжок:
– Ось, нате, їжте. Це я на додачу до мінералки купив, хоч ви й не замовляли пиріжок, а тільки «Миргородську».
– Н-ну, Спартаче, тобі за сьогоднішній урок заслужена «п’ятірка»! Тільки з водички та «блювотика» з м’ясом треба було починати, а не теревені мені всякі розводити… Наступного разу щоб так і робив. Ясно?!
– Тоді поставте і Мареку «п’ятірку» також.
– А з чого це раптом?! І хто він такий, Марек той?
– Марек Чмут, мій друг. Ми разом за водою бігали.
– Е-е-е, ні, так не годиться! – вчитель погрозив малому нахабі відстовбурченим пальцем з неохайно підчикриженим нігтем, пожовклим від тютюну дешевих цигарок. – Я або «п’ятірку» одному з вас поставлю, або двом по «напівп’ятірці» – «двійку з плюсом» на брата. Ну то як?..
– Тоді поставте «п’ятірку» лише Мареку, йому потрібніше.
– А ти чого ж собі не хочеш?
– А я вам будь-яку тему і без того розповім.
– Ах ти ж нахаба такий! Подивіться тільки на нього… Отак-от будь-яку?
– Ага!
– А подвиг Дев’ятаєва[157] – про нього розповіси?
– Та залюбки!
– Залюбки, кажеш?.. – погляд Миколи Семеновича раптом затуманився, і він ковтнув трохи мінералки. – А ти як розповідатимеш: як у підручнику написано чи-и-и… як насправді було?
– Як у підручнику, – знизав плечима Спартак, – бо про подвиг Дев’ятаєва скрізь однаково написано, я читав.
– Скрізь однаково… Чита-а-ав він, бачте… Кгм-м-м… А чи знаєш ти, комашко нахабна, що коли Дев’ятаєв назад до наших перелетів, його СМЕРШ р-р-раз – і до фільтраційного табору?
– Н-н-н… Не знаю, – заперечно мотнув головою хлопчик.
– А як ти до СМЕРШа ставишся?
– Нормально ставлюся, – не моргнувши оком, повідомив Спартак і пояснив: – СМЕРШ означає «смерть шпигунам», а виловлювати ворожих шпигунів під час війни – це нормально.
– Х-х-хех-х-х!.. Нормально брешеш.
Хлопець промовчав.
– Ну, можливо, й не брешеш, хто тебе розбере… А що з фільтраційного табору льотчика-втікача сам Корольов витягав, бо Дев’ятаєв міг дещо цікаве розказати про ракети «Фау», – про це знаєш?
– Не знаю.
– Ну отож… – скрушно зітхнув вчитель. – І нічого ти не знаєш насправді, але розказувати збираєшся… Нахаба ти малий – от ти хто.
– Так у підручнику ж не напишуть нічого такого, що ви нам на уроках розказуєте, Миколо Семеновичу!
– Ну, отож і користуйся тим, що я такий добрий.
– Я і користуюся…
– А що ти мені розкажеш з того, що я вам, комашкам, довбив протягом року? Давай-но будь-яку довільну тему. Н-ну?..
– Що саме?.. – наморщивши чоло, Спартак подумав трохи, потім вигуктув: – А давайте я про Петьку Чапая розкажу!
– Ану давай, – Микола Семенович знов присмоктався до горлечка пляшки «Миргородської», потім з’їв м’ясний пиріжок і всівся якомога зручніше, всім своїм виглядом демонструючи, що приготувався слухати.
– Ну, отже, було це ще до війни. Їхали ви якось уральським степом, їхали. Раптом бачите: край дороги стоїть грубо збитий стіл з необструганих дошок,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.