Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

іншу, пацієнта, це означає, що від самого початку лікування це пара, двоє людей, які формують тимчасовий альянс, але вони не рівні чи повноцінні союзники: один з них перебуває в стані депресії і часто загнаний у глухий кут, у той час як від іншого очікується, що він буде використовувати свої фахові навички і розплутає клубок проблем, які спричиняють цей стан. Більше того, пацієнт платить за те, що лікар його лікує. Саме слово «лікувати» вже передбачає нерівність.

Але інколи заради лікування психотерапевт може приховувати свою роль і поводитися з пацієнтом так, ніби вони рівні.

Одначе, коли під час лікування Мардж я ставився до неї як до рівної, чи було це лише вдаванням для неї (та й для мене самого), грою в те, що ми рівні? Можливо, того разу терапію більш правильно назвати не вдаванням, а сприйняттям пацієнта як дорослого. Це може виглядати як дріб’язковість чи буквоїдство, але щось таке сталося під час курсу лікування Мардж, що змусило мене з’ясувати для себе, як я хочу ставитися до неї і, коли вже на те пішло, до будь-якого іншого пацієнта.

За три тижні після мого відкриття про важливість терапевтичної дії сталася надзвичайна подія. Я займався з Мардж, і вже минула приблизно половина сеансу. У неї був поганий тиждень, і вона розповідала мені все в подробицях. Того разу вона здавалася дуже флегматичною, та й її вигляд був не найкращим: перекручена зім’ята спідниця, нечесане волосся, і на обличчі чітко проглядали ознаки зневіри та втоми.

Десь в середині сеансу вона раптом заплющила очі — у цьому не було нічого незвичайного, адже вона часто вдавалася до самогіпнозу під час наших занять. Я чітко визначив для себе, що не буду клювати на цю приманку і супроводжувати її в стані гіпнозу. Я звернувся до неї: «Мардж!» — і хотів вже було закінчити речення: «Будь ласка, поверніться», — коли почув дивний і сильний голос: «Ви не знаєте мене».

Вона мала рацію. Я не знав ту людину, яка говорила. Голос був зовсім інакший, такий сильний, такий владний, що я навіть озирнувся, щоб переконатися, чи ніхто не зайшов у кабінет.

— Хто ви? — запитав я.

— Я! Я! — І після цього змінена Мардж підвелася з крісла й почала ходити по кабінету з гордовитим виглядом. Вона вдивлялася в книжки на поличках, розглядала картини, вивчала меблі. Це була Мардж, але це була й не Мардж. Усе, крім одягу, було іншим: її постава, її обличчя, її самовпевненість, її хода.

Ця нова Мардж була живою і надмірно, але приємно кокетливою. Дивним низьким голосом вона сказала:

— Якщо ви вже вдаєте із себе єврея-інтелектуала, то принаймні умеблюйте свій кабінет як годиться. Це покривало на дивані треба вже здати до секонд-хенду — правда, якщо вони його приймуть, — і цей килим на стіні геть обліз, його теж туди. А ці фотографії з каліфорнійського узбережжя! Прошу вас, я не хочу роздивлятися домашні фото психотерапевта!

Вона була кмітливою, впертою та дуже сексуальною. Яким полегшенням було позбавитись нещасного образу Мардж і не слухати, як вона постійно скаржиться на щось. Але я почав трохи хвилюватися: ця жінка мені дуже подобалась. Я пригадав легенду про Лорелею[41], і хоча я знав, що гаяти час дуже небезпечно, усе одно хотів з нею трохи поговорити.

— Чому ви прийшли? — запитав я. — Чому сьогодні?

— Святкувати свою перемогу. Я перемогла. Ви знаєте.

— Перемогла в чому?

— Не клейте дурня! Я — не вона, затямте це! Не все, що ви кажете, таке вже й прекраааааасне. Ви гадаєте, що допоможете Мардж? — Її обличчя було надзвичайно живе, а в кожному її слові відчувалося глузування, на яке була здатна хіба що лиходійка з мелодрами Вікторіанської доби.

Вона провадила в насмішкуватій зловтішній манері:

— Ви можете її лікувати ще хоч тридцять років, але я все одно виграю. Я можу за один день рознести вщент цілий рік вашої роботи. Якщо буде потрібно, я можу змусити її кинутись під вантажівку.

— Але навіщо? Що ви отримаєте від цього? Якщо вона програє, програєте й ви.

Можливо, я розмовляв з нею довше, ніж потрібно. Так, було неправильно говорити з нею про Мардж. Це було нечесно стосовно Мардж. Хоча ця жінка і вдавала із себе сильну, майже непереборну, була мить, коли я відчув напад моторошного страху, ніби я підглядав у шпарину і бачив реальні заборонені речі, несформовані складові частини, тріщини та рубці, ембріональні клітини та зародки, — хай вони й існують у природі, але це не означає, що їх потрібно вбачати в довершеній людській істоті. Моя увага була прикута до неї.

— Мардж — погань. Ви самі це знаєте. Як ви можете навіть стояти поруч із нею? Погань! Погань! — І тут вона, як у якійсь приголомшливій театральній постановці, почала перекривляти Мардж. Кожен жест, який я спостерігав протягом місяців, кожна гримаса Мардж, кожний її рух пройшли перед моїми очима в хронологічному порядку. Ось Мардж, яка сором’язливо поводиться на першій зустрічі. Ось вона сидить скручена в кутку мого кабінету. А ось вона з великими, повними паніки очима благає не втрачати віру в неї. А ось вона в стані аутотрансу, очі заплющені, але повіки швидко рухаються, як при маніакальному синдромі парадоксального сну. А тепер вона скорчила гримасу і стала схожою на Квазімодо, і перекошене обличчя заважало їй говорити. А тепер вона зіщулилась і сховалася за кріслом так, як це робила Мардж, коли дуже чогось боялася. Вона скаржилася, глузливо перекривляючи Мардж, на різкий біль у животі та грудях. Вона висміювала її заїкуватість і повторювала так, як вона: «Я таааака раааада, що ви мій психотерапевт!» Потім вона стала на коліна і почала лепетати, затинаючись: «Яаааа вааааам подобаюсь, ддддокторе Ялом? Ннннннне залишайте ммммене, я ппппомрууууу без вас».

Вистава була справді винятковою: я дивився на цю жінку як на актрису, котра в один вечір грала на сцені кілька ролей і вирішила трошки розвеселити аудиторію, на кілька секунд занурившись у кожну з них. (Я забув на хвилину, що в цьому театрі актриса не була насправді актрисою, а лише однією з ролей. Справжня актриса, яка була відповідальна за свої дії, сховалась на задньому плані.)

Це була віртуозна, але водночас і невимовно жорстока вистава про «Я» (я не знав, як іще можна було назвати цей персонаж). Її очі сяяли, поки вона далі паплюжила Мардж, яка, на її думку, була невиліковна, безнадійна та жалюгідна. Мардж, казало «Я», має написати автобіографію та назвати її (тут вона почала хихотіти) «Народжена бути жалюгідною».

«Народжена бути жалюгідною». Я посміхнувся. Ця «красуня без милосердя»[42] була грізною жінкою. Я відчув, ніби я зрадив