Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

в його кримінальній справі чекісти поруч із прізвищем Дроботковський не раз пишуть і Добротковський (саме це прізвище подав і Юрій Горліс-Горський у «Літописі Червоної Калини»). Нерідко пишуть чекісти це прізвище на російський манер — Добратковський. Ось приклад (зі Зведення № 7 кримінальної справи): «…Назначил Добратковского временно начальником района…»[486]

Перед тим як розповісти про життєвий шлях цієї неабиякої людини — підпільника, розвідника і повстанця, зауважу, що, гортаючи сторінки кримінальної справи Дроботковського, звертаєш увагу на його неймовірну здатність перевтілюватися — то на денікінця, то на червоноармійця, а то і на польського вояка… Неозброєним оком видно і нестримну тягу Юрія до коней. «Як у чоловіка добра зброя і добрий кінь, — казав він, — то це означає, що він добрий чоловік…»[487]

Українське національне почуття у Юрія виплекав батько Володимир Олександрович. Але він рано помер і син «залишився без політичного керівника».[488] Родичі ж по материнській лінії були прихильниками «єдіной-нєдєлімой». Вони цькували юнака. Його називали «мужиком» і «хамом». Зривали з нього українську національну стрічку.

Юрій відповідав їм ненавистю. «Українське національне почуття, — згадував він, — у мене було дуже велике, яке доходило інколи до хворобливого стану. Це почуття підігрівалося оточуючим суспільством і родичами. Особи, які оточували мене… належали до монархістів-поміщиків, які визнавали тільки «єдіную-нєдєлімую»… Я боровся весь час з «общєством», в якому народився, але яке ненавидів. В результаті я потрапив в Українську армію…»[489]

У Юрія були сестра Тетяна і старший на рік брат Павло. Можливо, і з ними у нього виникали непорозуміння, принаймні відомо, що у роки Визвольної війни Павло став червоним командиром (працював в Одеському губернському військкоматі).[490]

Закінчивши сім класів реальної школи, Юрій вступив до Єлисаветградського училища, пізніше був вільним слухачем Київського комерційного інституту.[491] Він із дитинства любив коней. Тож вже в юнацькі роки зайнявся кіннозаводством.

На третій рік Світової війни Дроботковський пішов до війська. Звісно, виявив бажання служити у кінноті. Потрапив до 12-ї кавалерійської дивізії, а саме: до 12-го Охтирського гусарського полку генерала Дениса Давидова «вольноопределяющимся». Його частина була приписана до Меджибізького замку на Поділлі. До 4 березня 1917 року мала назву — 12-й гусарський Охтирський Її Імператорської Високості великої княгині Ольги Олександрівни полк. Проходив службу Дроботковський і у 8-му запасному кінному полку…

Юрій Горліс-Горський у романі «Холодний Яр» теж писав, що Андрій Чорнота під час Першої світової служив у кінних частинах, але, щоправда, в інших. «Зближує нас те, — зазначав Горліс-Горський, — що, як виявилося, ми обидва почали військову службу в кавказькій кавалерії під командою князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея і обидва хапнули магометанської воєнної етики».[492] Мова йде про Гвардійський кавалерійський корпус, яким від квітня 1916-го до квітня 1917 року командував генерал від кавалерії хан Г. Нахічеванський…

Українську діяльність Юрій Дроботковський почав у єлисаветградській «Просвіті» після Лютневої революції (був членом її Ради). Невдовзі відгукнувся на заклик Тимчасового уряду і знову пішов у російське військо — може, щоб підвищити кваліфікацію, а може, як і багато інших українців, повірив у російську демократію та її брехливі гасла. Служив у Кримському кінному полку. Від ескадрону Юрія вибрали в полковий комітет, поклавши на нього обов’язки «письмоводителя».

Працював писарем до вересня 1917 року. Коли почув, що формується українське військо, недовго думаючи, гайнув до нього. Саме тут його негативні почуття до російських «єдінонєдєлімщіков» набрали осмисленості й сили.

До середини грудня 1917 року служив він у війську Центральної Ради чотовим 1-го кінного полку. Отримавши відпустку, поїхав додому святкувати Різдво. А тут на Україну посунули червоні москалі, підняли голови і місцеві більшовики.

21 грудня в Єлисаветграді було здійснено переворот — проголошено так звану нову Раду робітничих депутатів, де домінували національні меншини радикальних лівих поглядів. До президії Ради увійшли люди, до України неприхильні: Паволоцький, Шканд, Гуляницький і Теличко. Членами виконавчого комітету стали Чернишев, Скульський, Дьячков, Ніколаєв, Ягода, Могилевський, Велоконь, Гессен, Гремлюк, Федоров, Спренжен, Рибальченко, Кочерещенко, Щерба и Збешинський. 19 січня до складу революційного комітету ввели ще й Гілева, Шинделя, Цукунфта, а з ними і Компанійця.[493]

Рада вирішила формувати Красну гвардію. Виконавчий комітет Ради вже 18 січня 1918 року було перетворено на Військово-революційний комітет, який і оголосив совєтську владу в Єлисаветградському повіті.

Спокійно дивитися, як ворохоблять радикальні меншини на рідній землі, хорунжий Дроботковський не міг. Тож взявся формувати партизанський загін. Напевно, Юрій був не один такий сміливий, бо вороги мусили визнати, що «головна небезпека для Ревкому йшла з боку гайдамаків, які енергійно готувалися до збройного виступу і арешту більшовицького Ревкому. Гайдамаки були досить добре організовані та озброєні».[494]

26 січня більшовики сформували штаб Червоної гвардії. Вночі на вулицях повітового центру з’явилися військові патрулі ворохобників. Москалі не приховували, що «Революционный Комитет готовился к разоружению украинцев».[495] Спільно зі збільшовиченим 657-м Прутським полком, який прибув 28 січня на станцію Єлисаветград, москалі пішли у наступ. А 29 січня до них приєдналися загони анархістки Марусі Никифорової. Хоч гайдамаки і вступили у бій, та перемога того дня була на боці ворога.

Очевидно, в цих боях брав участь і Юрій Дроботковський, бо він пізніше зазначав, що бився на Єлисаветградщині не тільки з більшовиками,