Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

І ось настав день, який лишився пам’ятним для Престо і Еллен.

Вранці на кухню, де була Еллен, увійшов листоноша і сказав:

Прийміть телеграму містерові Антоніо Престо.

Еллен здивовано глянула на листоношу і відповіла:

— У нас не живе Антоніо Престо.

Листоноша знизав плечима, глянув на телеграму і простягнув її Еллен.

— Адреса вказана точно. Дивіться самі.

Еллен прочитала адресу.

— Так, — сказала вона, — адреса наша, але Антоніо Престо у нас не живе. Мабуть, телеграфна помилка. — І простягла телеграму листоноші.

Листоноша взяв, ще раз знизав плечима і вийшов. Через вікно його побачив Престо і гукнув:

— Алло! Кому телеграма?

— Антоніо Престо, — відповів листоноша.

— Давайте сюди. Я Антоніо Престо.

Спантеличений листоноша підійшов до вікна.

— Але ж… — зам’явся він, — мені сказали, що в цьому будинку не проживає Антоніо Престо. І потім… коли це той Антоніо Престо, якого знає вся Америка, то ви, містер, не дуже схожі на нього. — І листоноша нерішуче вертів телеграму в руці.

— Давайте, давайте! — нетерпляче вигукнув Престо, простягаючи руку. — Ви доставили телеграму за призначенням, адресат, приймає її, чого ж іще вам треба?

— Та ось міс сказала… — все ще вагався листоноша.

Престо вихопив у нього телеграму, вмить розпечатав і прочитав:

«Рішення суду вашу користь вітаю Пірс».

— Чудово! — весело сказав Престо. — Не турбуйтесь. Телеграму ви вручили адресатові. Зараз розпишусь… Ось вам за доставку додому і за хорошу звістку.

І Престо простягнув листоноші разом з розпискою десять доларів.

На обличчі листоноші засяяла посмішка, він подякував, побажав всіляких благ і бадьоро пішов назад.

— Перемога! — не стримавшись, вигукнув Престо, розмахуючи телеграмою над головою, зробив пірует, повернувся й побачив Еллен, яка стояла на порозі його кімнати, бліда, з широко відкритими од здивування очима.

— Навіщо ви це зробили? — глухо запитала вона.

— А ви все бачили й чули? Що таке я зробив, міс Еллен?

— Навіщо ви прийняли телеграму на ім’я Антоніо Престо? Навіщо ви обманули листоношу?

— Я не обманув його і прийняв телеграму тому, що я і є Антоніо Престо.

— Цього не може бути!

— А проте це факт! — весело вигукнув Престо.

— Тоді, значить, ви обманули нас, мене і дядька, називаючи себе містером Смітом?

— Так, у цьому я винен. Особливі обставини змусили мене зробити такий вчинок. Не судіть мене, доки не вислухаєте моїх пояснень. Коли повернеться з обходу містер Баррі, я вам усе розповім.

Еллен пішла в кухню насуплена, похмура, не сказавши більше ні слова. Все це було надто незвичайно, перевертало всі уявлення про пожильця. Багато чого з того, що Еллен говорила містерові Сміту, вона не наважилася б сказати Престо. Еллен пригадала всі свої розмови з ним, пригадала, як іноді суворо обходилася з невдахою-журналістом. Потім почала заспокоювати себе: «Ні, це не той знаменитий Антоніо Престо, якого вона знала по екрану. Мабуть, однофамілець, може родич…» Дівчиною настільки оволоділи сумніви і цікавість, що вона в цей день нічого не могла робити.

Прийшовши з ганчірками та швабрами з одній руці і відром води в другій у кімнату Престо, вона була дуже збентежена. Як тепер поводитися з цим новоз’явленим Престо? Вона вже не сказала йому, як звичайно: «Тепер тікайте, не заважайте!», а глянула на нього майже винувато і пробелькотіла:

— Містер… Престо! Пройдіть, будь ласка, в сад…

— Зараз! — відповів Престо. — Хвилиночку… — Він швидко писав щось на телеграфному бланку.

Ця випадкова затримка розсердила Еллен. Їй здалося, що Престо навмисне затримує її, солідничає. Та й вона гарна! Немов підлещується! І вже із звичайною суворістю вона сказала:

— Мені ж треба прибирати!

— Ось і все! — сказав Престо. — Вибачте, що затримав вас. Піду я не в сад під сосну, а, з вашого дозволу, на пошту. Піп! — гукнув він собаку. — Ходімо гуляти.

Сенбернар, який уже давно заглядав у кімнату, почав весело гавкати і стрибати.

Престо вийшов.

— Містер См… Містер Престо! — гукнула його Еллен несподівано для себе. Цікавість виявилася сильнішою за неї.

Престо повернувся.

— Вибачте… — промовила вона, і щоки її почервоніли. — Скажіть мені тільки, поки прийде дядько, ви… той чи не той Тоніо Престо?

— І той, і не той, — відповів він. — Пробачте, я дуже поспішаю на пошту. Потерпіть трохи.

І він пішов у супроводі Піпа.

Обпершись на палицю швабри, Еллен кілька хвилин стояла в роздумі, а потім з запалом почала прибирати.

Але події пам’ятного дня на цьому не кінчилися.

Адвокат Пірс звичайно посилав усю кореспонденцію Престо на вигадане ім’я Сміта в поштове відділення, як вони домовились. Останню ж телеграму Пірс послав на ім’я Антоніо Престо, в будинок лісника, вважаючи, що Престо більше не має потреби зберігати своє інкогніто. Ця телеграма з повною адресою і справжнім прізвищем сама повинна була символізувати, що Престо-новий уже є повний і визнаний спадкоємець Престо-потвори.