Читати книгу - "Калейдоскоп часу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Гаель Рейчел Бінвель. Вимова її була м’якою, а долоня – твердою. Вона навіть моє тверде ім’я Макс (Віолетта Вайґель-Вітовська ніколи б не назвала мене м’яким ім’ям, воно-бо так, на її погляд, маргінально: Ілля, Льоня, Анатоль – усе це було не для мене, співуче, але м’яке, а мати ні в чому не любила в’язнути, у Гаель вона неодмінно зав’язла б; валлійка Гаель Бінвель з Уельсу, якби не її друге ім’я Рейчел, уся від голови до п’ят здалася б матері багнистою) примудрялася вимовляти м’яко, або мені здавалося чи хотілося в це вірити. Я дивився на неї і думав, що вона іспанка. Так, я знав, що вона приїхала з Лондона, але в Лондоні може жити й працювати хто завгодно. Але вона була валлійкою. Гаель Рейчел Бінвель була брюнеткою із сірими очима, навіть не сірими, а світло-чорними чи темно-синіми – незрозумілі були очі в Гаель Рейчел Бінвель. Вона була високою та міцною. Широкі плечі, широкі стегна, широка усмішка. Зуби – й ті були широкі. Персикова шкіра. І маленький прямий носик, який мені відразу закортіло поцілувати. Вона зовсім не фарбувалася, тільки ледь помітний блиск на тонких губах. Як вона примудряється ними так широко всміхатися, як вони не рвуться в кутиках?
Мої думки були розкуйовджені. Наче хтось спробував розворушити сіно, зібране в скирту, посовав трійчаками та залишив там стирчати. Трійчаки – Гаель Рейчел Бінвель. Замість того, щоб займатися звітами, я сидів із незбагненним виразом обличчя – про це мені повідомила моя керівниця. «Ти добре почуваєшся?» – запитала вона, і я зрозумів, що маю дивний вигляд, бо здоров’ям співробітників вона ніколи не цікавилася настільки, щоб про це питати. А що вона сказала б, якби я вчепився в рукав її елегантного піджака та почав скиглити: «Я не знаю, що робити зі звітами, плювати я на них хотів, я закохався, розумієте, я закохався!» Напевне, вона б порадила мені вимкнутися на пару хвилин, а потім увімкнутися: «Порахуй до ста двадцяти, а потім вмикайся!» Я таке вже чув.
Я не вірив, що подібне буває. Зі мною такого не траплялося, це було так по-ідіотському. Якби хтось розповів мені про таке, я б покрутив пальцем біля скроні: мовляв, ку-ку. Побачив та поплив. А що в ній такого? Висока, може, кремезна навіть, дівчина, не яскрава, не карколомна. Шикарна? Ні… Але було щось таке… Може, у цій м’якій вимові, податливій хвилі волосся, твердому потисканні рук, у цих вузьких губах та широкій усмішці – те, що змушувало мене зараз сидіти та гратися спогадами про її зовнішність. А ще мені хотілося підхопитися, купити темно-червоні квіти та подарувати їй. Який я бовдур. Бовдур!
Я хотів написати про це Милиці, але знав, що він із цього приводу думає. Милиця ніколи не закохувався, він у принципі не розумів, як це трапляється. Перший раз, коли я думав, що закохався, та розповів про це йому, він мене ґвалтував близько години, щоб я пояснив, чого я вирішив, що закохався, звідки мені це відомо, звідки йде цей імпульс: від члена, від голови, від шлунка, від серця? У мене все це йшло від хребта, про що я йому і сповідався. Тоді Милиця замислився, а ввечері кинув Дарину, з якою зустрічався близько року. Розповів таке: «Я постійно дослуховувався до свого хребта. Коли поцілував її, коли ми переглядали «Труднощі перекладу», коли потім пішли кохатися в її гуртожиток, але нічого, розумієш – нічого! Хребет мовчить, як зачарований. І я подумав: «Якщо це не кохання, то навіщо мені витрачати на це час?» Сказав їй про це і пішов». «А що вона?» – запитав приголомшений я. «Вона? Не знаю. Наче нічого такого не чув. Та й як я міг почути, я ж дослуховувався до хребта, не можу я чути все навколо». Таким був Милиця. Він завжди й усе перевіряв на собі. Аделіна його лякала, він про це відразу мені сказав: «Слухай, а ти не боїшся з нею засинати? Мені здається, що вона може тебе зжерти». Я тоді з ним посварився, а коли він визнав, що погарячкував та вліз не у свої справи, а я заспокоївся, він запитав: «А ти не боїшся з нею прокидатися?»
Узагалі зараз у мені оселилися протилежні думки. З одного боку, я жадав, щоб увесь Усесвіт знав, із якою чудовою дівчиною звела мене доля, а з другого боку, хотів, щоб знав про неї тільки я, хоч і розумів, що таке неможливо. Бо вже стільки людей обізнані про неї: від акушера, який приймав пологи в її матері, до нашої секретарки-референта Алі, яку влаштували до контори «по блату», яка не знала і не хотіла вчити англійську і всіх іноземців (а таких на день нам телефонує приблизно 80 % від загальної кількості телефонуючих) перекидала на будь-кого іншого. «Ой, Віко-Максику-Олюсіку-Сергійку, він щось верзе тут незрозуміле, то скажіть йому!» Навіть пришелепкувата Аля знала про Гаель Рейчел Бінвель і вже склала про неї свою недолугу думку. Алі ніхто не подобався з жінок, і це мене дратувало.
На третій день знайомства з Гаель Рейчел Бінвель я зрозумів, що мені необхідно з кимось про неї поговорити, бо вона не те що не помічала мене (звісно, що помічала, бо була вихованою – ба навіть вимуштруваною – роботою в міжнародних компаніях, де необхідно привітно ставитися до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Калейдоскоп часу», після закриття браузера.