Читати книгу - "Плавучий острiв"

Поки наші артисти прогулюються на дозвіллі по острову й спостерігають звичаї тубільців, дехто з нотаблів Стандарт-Айленду вирішив, що запізнатися з представниками місцевої влади зовсім не зайва річ. «Папаланги» — так на цих островах називають чужоземців — можуть не боятися, що їх зустрінуть недоброзичливо.

Європейську владу тут репрезентує насамперед генерал-губернатор, що одночасно виконує обов’язки генерального англійського консула для групи західних островів, підлеглих у тій чи іншій мірі протекторату Сполученого Королівства. Сайрус Бікерстаф не визнав за потрібне їхати до нього з офіційним візитом. Двічі або тричі зустрівшись, вони злісно ззирнулися, але далі цих поглядів їх стосунки не пішли.

Знайомство з німецьким консулом, що є разом з тим і найбільшим комерсантом у країні, обмежилось обміном візитними картками.

Під час стоянки родини Танкер дон і Коверлі влаштовували екскурсії в околиці Суви і в ліси, що вкривають гірські схили аж до найвищих шпилів.

З цього приводу головний інспектор мистецтв ділиться зі своїми друзями-музикантами цілком справедливими спостереженнями:

— Мільярдяни такі охочі до прогулянок у гори через те, мабуть, — каже він, — що на нашому Стандарт-Айленді немає ані високостей, ані горбків. Вся місцевість надто пласка й одноманітна. Але я певен, що невдовзі тут буде зведено штучну гору, яка змагатиметься з найвищими вершинами Океанії. А тим часом наші громадяни користуються кожною нагодою, щоб зійти на гору якомога вище й на повні груди подихати чистим животворним повітрям. Цього вимагає, як видно, людська природа.

— Гаразд, — каже Пеншіна. — Але послухайте доброї ради. Коли ви будуватимете з заліза чи алюмінію вашу гору, не забудьте вкласти у нутрощі гарненький вулкан… вулкан із приладом для штучних вибухів і феєрверком.

— А чому б і ні, пане насмішнику? — відповідає Калістус Менбар.

— Саме це я й кажу: чому б і ні?

Само з себе зрозуміло, Уолтер Танкердон і міс Ді Коверлі беруть участь у сімейних екскурсіях і блукають завжди разом, рука в руку.

На Віті-Леву екскурсанти відвідали варті уваги місця тубільної столиці, як-от «мбуре-калу», тобто храми духів, а також і приміщення, де відбуваються політичні збори. Ці будівлі, зведені на підмурку з висушеного каменю, споруджують із бамбукової плетениці, бантини прикрашають орнаментом з листя й квітів, а вправно припасовані сволоки підтримують солом’яний дах. Екскурсанти оглянули також лікарню, санітарний стан якої вони визнали прекрасним, і ботанічний сад, що розкинувся амфітеатром на уступах позаду міста. Часом прогулянки затягуються, і тоді туристи повертаються з ліхтарем у руках, яким освітлюють собі дорогу в темряві, як за добрих старих часів. На островах Фіджі міське управління ще не знає ані газометра, ані ріжків Ауера, дугової лампи чи ацетилену, але все це незабаром з’явиться «під високоцивілізованою британською опікою», як іронічно зазначає Калістус Менбар.

А що роблять під час стоянки капітан Сароль, його малайська команда й новогебрідці, яких узяли на плавучий острів в Самоа? Нічого, що відрізнялось би від їхнього звичайного щоденного побуту. На берег вони не сходять, бо добре знають Віті-Леву й сусідні острови, де одні побували під час каботажного плавання, другі — працюючи на плантаціях. Вони воліють за краще залишатися на Стандарт-Айленді і без утоми його обслідують, учащаючи до міста, портів, до парку, оглядаючи околиці, батареї Корми й Хвилеріза. Ще кілька тижнів і, завдяки люб’язності Компанії, завдяки губернаторові Сайрусу Бікерстафові, ці хоробрі люди після п’ятимісячного перебування на плавучому острові дістануться нарешті до рідних берегів.

Часом артистам трапляється розмовляти з Саролем, людиною неабиякого розуму, який вільно володіє англійською мовою. Сароль захоплено розказує їм про Нові Гебріди, про тубільців цих островів, їхнє харчування, їхню кухню — цими питаннями надто цікавиться «Його високість». Таємна мрія Пеншіна — відкрити якусь нову страву, рецепт якої він передасть/гастрономічним клубам старої Європи.

Тридцятого січня Себастьян Цорн і його товариші вирушають до берега в електричній шлюпці Штирборт-Гарбора, яку губернатор віддав до їхніх послуг. Вони мають намір піднятися вгору течією Реви, одної з головних річок острова. Разом з ними — командир човна, механік, двоє матросів і лоцман-фіджієць. Марно екскурсанти запрошували Атаназа Доремюса приєднатися до них. Професор гарних манер і танцю остаточно втратив почуття цікавості… до того ж під час його відсутності до нього може прийти учень, отже, він воліє залишитися в танцювальному залі казино.

О шостій годині ранку добре споряджена шлюпка, маючи запас харчів, бо раніше вечора вона не повернеться до Штирборт-Гарбора, виходить із бухти Сува і пливе вздовж узбережжя до бухти Рева.

У цих місцях трапляються не тільки рифи, але й сила акул: треба стерегтись і тих, і тих.

— Ото, — каже Пеншіна, — велика дивина оці ваші акули, вони навіть не схожі на людожерів солоної води. Англійські місіонери, мабуть, навернули їх у християнську віру, як навернули фіджійців. Ладен піти в заклад, що ці тварюки втратили вже смак до людського м’яса…

— Не покладайтесь на це, — відповідає лоцман, — так само як не слід покладатись і на фіджійців, що живуть у глибині острова.

Пеншіна знизує плечима. Хай не дурять йому голову із цими так званими людожерами, які не «людожерствують» тепер навіть у святкові дні!

Що ж до лоцмана, він прекрасно обізнаний з бухтою і течією Реви. На цій великій річці, що зветься також Ваї-Леву, морський приплив відчувається на відстані сорока п’яти кілометрів, і човни можуть йти вгору проти течії кілометрів на вісімдесят.

Побіля гирла Рева має завширшки понад сто туазів[133]. Вона тече між піщаних берегів, низинних ліворуч і стрімких праворуч, де на загальному зеленому тлі яскраво вирізняються банани й кокосові пальми. її справжнє ім’я Рева-Рева характерне тим своєрідним подвоюванням слів, яке широко розповсюджене серед багатьох племен Океанії.

Вибравшись із річкового гирла, човен пропливає повз село Камба, заховане серед зелені й квітів. Але, маючи на меті використати всю силу припливу, екскурсанти не зупиняються ані тут, ані перед селом Найтасірі. А втім, саме тепер це село проголошено «табу», і