Читати книгу - "Круглянський міст"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Солдат без великої охоти взявся підкладати у вогнище сухе ялинове гілля, полум’я від якого хутко шугануло стовпом під небо. Близько від вогню стало гаряче, вони відійшли далі; бомж іржавим складничком випотрошив десятка півтора жабок.
— Либонь утікаєш? — раптом запитався він у жінки, яка сиділа віддалік. Жінка насторожилася.
— А я не втікаю. Хай від мене втікають.
— Хе! Ти хіба з міліції?
— Може, і з міліції…
— Так я тобі й повірив! — огледівши її, сказав бомж.
Жінка у відповідь засміялася — спочатку суворе її обличчя по-доброму просвітлилося.
— Ну й правильно зробив. Тепер вірити нікому не можна.
На горбовинці напаленого вугілля бомж почав пекти-смажити жаб. Сидячи поряд, солдат звикло ковтав слинки й помалу штрикав палкою у вогонь. Він чекав, що жінка піде, її присутність неприємно гнітила його, він уже встиг одвикнути від пустої балаканини з незнайомими. Для пустих розмов йому досить було бомжа. З жінкою, напевно, треба було поводитись інакше, особливо з такою ось безстидною прилипалою. В розмовах з жінками він взагалі рідко коли натрапляв на потрібний тон, частенько соромився і навіть страждав з того.
За якусь годину чи більше жабки, здається, підсмажилися, і вони посіли їх їсти. Жінка, як і досі, містилася трохи збоку від вогнища, і солдат подумав: ну, тепер уже піде. Але вона нікуди не йшла, і коли бомж подав їй невеличку жабку на широкому листі лопуха, який служив їм замість тарілок, нерішуче взяла її. Однак їсти поки що не квапилася.
— А солі? Солі у вас нема?
— Чого нема, того нема, — охоче потлумачив бомж. — Знаєш, і випити нема. Може, у тебе знайдеться?
— Чого нема, того нема, — мов передражнила його жінка і тихенько, непомітно зітхнула.
— То їж. Либонь давно їла?
— Давненько, — зізналася жінка. — Тут де візьмеш?
— Тут ніде нема. Опріч як у нас, — жартував бомж. — Ресторанчик на березі. Мов «поплавець», правда, солдате?
Солдат невдоволено знизав плечима, подумав: чого він чіпляється? Хай би й чіплявся до неї, якщо йому цікаво, та покинув його в спокої.
Хутко вони скінчили тих жаб, обсмоктали їх дрібні кісточки, які бомж зібрав ув одну купку та затоптав у пісок.
— Ось і пообідали! І повечеряли також. Ну як — нічого?
Жінка непевно поворушила плечима — мабуть, відповіді у неї не знайшлося. Замість того вона щось дістала із сумки.
— Закуримо?
— А ми некурящі, — відповів бомж.
— Травку…
— Травку? Тоді давай.
Жінка спритно згорнула з папірця товсту цигарку, прикурила від вуглини з багаття. Бомж підсунувся до неї ближче.
— Тебе як звати?
— А тебе?
— Мене — Жора.
— Ну якщо ти Жора, то я Жоржета. Чув таке ім’я?
— Аякже! Тільки як ти тут опинилася? Тут же зона.
— Ну і хрін з нею, з зоною, — різко, без усмішки сказала жінка.
— Нам-то чого боятись?
— А смерті?
— Смерть я вже бачила. Навіть поцілувалася з нею. Осьо, подивись!
Вона зсунула з лоба плетену шапочку, і на вистриженій скроні біла латка лейкопластиру.
— Що це?
— Від кулі. Кілер був п’яний, не поцілив.
— Кілер?
— А ти думав — півень клюнув?
— І за віщо?
— За гроші, звичайно. За що ж іще?
— І великі гроші? — з цікавістю питався бомж.
— Взагалі дрібниці, — байдужим тоном розповідала жінка. — Основні гроші встигли перегнати за кордон. А от себе не пильнували, коли решту намагалися зберегти. Ну, дружок мій і одержав у свій крутий лоб. А мені з рикошету — так само.
— Однак! — задумливо мовив бомж. Ризикована ваша житуха — з грошима.
— Була з грошима. А тепер пусто в кишені.
— Ну й добре. Вже тепер кілер відстане.
— Не скажи. Якби відстав, я б тут не опинилася.
— Он як!
Вони змовкли, жінка подала бомжу товстий недокурок, який той бережливо взяв закопченими пальцями.
— Що — вже курив?
— Було колись…
— А пацан? Хоча йому ще рано, — вирішила жінка, з усмішкою озирнувши солдата.
Йому й зовсім стало ніяково, майже болісно. І ця розмова про гроші, кілерів, куріння «травки» неприємно подіяла на нього, поривало встати й піти звідси. Хай би вони тут курили і сповідувалися одне одному, все ж у нього була інша, ніж у них, доля. Однак щось в особі цієї жінки притягувало його увагу, і він, хоч і з неприязню до неї, сидів і слухав.
— Одній тобі кепсько, — сказав бомж. — Напарника треба.
— Де ж його взяти — напарника?
— А мене візьми. Чи, може, хлопця. А що — у війську служив, дезертир…
Солдат мовчки підвівся і берегом річки пішов геть.
Він довго і без мети ходив між сосен, пізнаючи вже бачені місцини лісу, часом примічаючи, де сухі гілляки, які згодилися б для вогню. Сушнику на землі тут валялось мало, під соснами широко розповзлися зелені плями чорничнику, хутко мали появитися і ягоди. Але головна борова краса буяла вгорі, у бронзовім переливі сосен, які, одна в одну, стояли всі рівненькі — і товщиною, і висотою, і кольором оздоби, який плавно мінявся з оземка від сірого до яскраво-золотого у верхів’ях. Від цих соснових вершин линула чарівна лісова краса, якої не знайдеш у жодному іншому лісі. Однак і тут панувала самота, і солдат не розумів, чому. Вже ж ця борова благодать повинна б утішити, заспокоїти, обнадіяти людину, а ось не обнадіювала. Хіба поглиблювала тугу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Круглянський міст», після закриття браузера.