Читати книгу - "Вітри сподівань"

З самого рання до стояння сонця на вечірньому прузі приводив до ладу занедбане ґаздівство. Навіть свого бойового коня й то запріг до рала. Довго не хотів Воронько тягти плуга, косячись на Санька та вибрикуючи ногами. Втім, коли Софійка взяла його під вузду, підгодувавши спочатку коржем, пішов за нею. Санько стояв на плугові, вдавлюючи поручі в землю, і коли Воронько рвонув з місця, ледве не випустив з рук плуга. Софійка не обминула нагоди поглузувати з Санька:

— Оце тобі не шаблею махати, зовсім від рала відвик. Покажи йому, Воронько!

Швидко пройшли двоє гонів, і на вивернуту від плуга смужку позліталися птахи та почали діловито витягувати з м’якої землі смачненьких черв’ячків та жучків. Поряд мирно порпалися ворони, шпаки, синички, та й сороки свого не втратили, а в кінці гону походжали журавлі, кумедно переставляючи довгі ноги. Коли плугатарі наближалися до цих полохливих птахів, вони нехотя перелітали на другий бік ріллі та поспішали знайти і тут щось поживне для себе.

Втнувши безперервною працею добрячий шмат грядей, Санько крикнув Софії зупинитися і, схопивши її на руки, поніс до хатини.

— Пусти, а то мамця побачать. Пусти, бо не вийду тобі підсобляти… Тобі якби по ральцю в руки, щоби не було сили мене носити!.. — пручалася Софійка, та щасливий сміх видавав її жіночу втіху.

Матір Ядвіга, зачувши Софійчин сміх, вискочила з хатини та, побачивши жарти молодят, залементувала:

— Ой лишенько! На гряди птахи злетілися з усього Шаргорода, а я курей тримаю взаперті!

Швидко відчинила двері в курник, і кури, немов на дивовижний збір, на чолі з півнем помчали вигрібати залишки пташиної бучної учти. Санько вже опустив Софію додолу і, взявши цеберки, побіг по воду. Ядвіга обійняла доньку і, витираючи сльози, мовила:

— Ми з тобою, Софійко, перші обробляємо гряди — на все містечко… Коли це таке було, Бог зглянувся на нас!

Софійка обійняла матір, і в самої на очі набігла сльоза, та, змахнувши її, мовила:

— Ми ще і внуків тобі приведемо, ото буде радощів! Хай батько поглядає звідтіля на нас та тішиться…

Швидко перекусили пісними коржами з цибулею та сіллю і, напоївши Воронька, повернулися до плуга.

— От уже ми не одні сьогодні з ралом. Ти поглянь, Софіє, скільки плугатарів кинулися виорювати свої уділи, — весело мовив Санько, видивляючись довкола.

— Ти в мене перший, Саньку! Нехай люди виорюють землю, вона годувальниця наша! — відповіла Софія і, засміявшись, показала Санькові рукою до плуга.

До вечора закінчили обробляти царину,[67] і за вечерею Санько весело оголосив, що завтра хоче засіяти нивку ячменем.

Три дні вшановували Великдень, і Санько полюбився Софійчиним друзям по малолітству. Гарно повеселилися у гурті друзів. Яринка, інші дівчата й молодиці плели вінки з різнотрав’я та ранніх польових квітів, а парубки вже спробували плавати в холодній та стрімкій воді річки Мурашки. Третього дня молоді парубки дістали дудки, бубни, скрипку і влаштували побіля містка вечорниці. Санько разом з усіма веселився, непомітно милуючись своєю коханою, а Софійка примічала його погляди і радо махала рукою в його бік. Вечорниці закінчувалися пізно вночі, й наостанок хтось із парубків затягнув пісню:

Як посієм овес, Та до зерна увесь, Та до зерна, до зерна, До зерна увесь. Як уродить же овес, Та до зерна увесь, Та до зерна, до зерна, До зерна увесь. Як покосимо овес, Та до зерна увесь, Та до зерна, до зерна, До зерна увесь. Як пов’яжемо овес, Та до зерна увесь, Та до зерна, до зерна, До зерна увесь. Помолотимо овес, Та до зерна увесь, Та до зерна, до зерна, До зерна увесь. Як повіємо овес, Та до зерна увесь, Та до зерна, до зерна, До зерна увесь.