Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Тобто, князь Василь Красний та його руські (українські) й литовські соратники, хоча б таким чином, зуміли досягти якихось компромісних поступок зі сторони польського короля.

За свідченням істориків: «В годы правления Казимира IV поляки вели три большие войны, в которых Великое княжество Литовское не участвовало» [173, с. 133].

Ось чому саме в ту пору українських князів майже не бачимо на державних посадах Великого Литовсько-Руського князівства. Особливо із роду Галицьких-Острозьких. В ті роки (1450–1480) вони переважно відточували свою державницьку майстерність в розбудові особистих князівств (Іван Острозький) та воєнному захисті власних земель від татарських набігів.

Скоріше за все, під час одного з таких нападів загинув князь Іван Васильович. Тому польсько-литовській правлячій еліті, як і українській, після татарського удару по Києву (1482 року) та, особливо, — після загарбання Османською імперією українських причорноморських земель у 1484-му, стало зрозуміло, що саме русичі (українці) мають очолити те страшне протистояння Османам, Криму та Москві.

Таке сталося у 1497 році, коди «Гетман Литвы Петр Янович Белой, на смертном одре, прямо указал (королю) на своего приемника Константина (Ивановича) Острожского» [174, том (Об.-Оч.), с. 458].

Цей факт не заперечують сучасні українські історики. «Так восени 1497 р. Костянтин Іванович став гетьманом Великого князівства… (Литовсько-Руського. — В.Б.) і тоді ж як людина, особливо компетентна у війнах зі степовиками, отримав намісницький уряд у прикордонних Вінницькому та Брацлавському замках» [65, с. 70].

Хоча, звичайно, як завжди, українські історики дещо замовчують про свого великого предка. Він ще й був Луцьким старостою та маршалком Волинської землі, Віленським (Вільно) каштеляном і Троцьким воєводою. Я вже не кажу про те, що після смерті в 1501 році Яна Ольбрехта Великий князь Литовсько-Руського князівства Олександр Казимирович одночасно став і польським королем. Тому й зрозуміло, що руський князь Костянтин Іванович, практично, став правителем Великого князівства. Через це «… король польський, він же князь великий литовський надав… (Костянтинові Острозькому. — В.Б.) право ставити печатку з червоного воску на своїх грамотах. Як особі монаршій» [152, с. 99].

Українські історики, зазвичай, говорять про подібні речі зі стандартною пролетарською посмішкою та зверхністю, абсолютно не розуміючи правил давнього етикету. Хоча моя спролетаризована мати ще знала українську приказку: «Видно пана по халявах».

Як би ми з цього не іронізували та які би вагомі припущення не наводили, все ж таки князі Острозькі були розумними людьми. Тому син Василь-Костянтин не міг виставляти рідного батька Костянтина Івановича на посміховисько, замовляючи «пишний скульптурний надгробок у ренесансному стилі для свого батька, похованого в Успенському соборі Києво-Печерської лаври (надгробок зберігався в соборі до 1941 р., Допоки цей храм не підірвали),.. зображений з короною» [152, с. 308].

Пам’ятаймо: у ті роки самовільно надіти на свою голову корону ніхто б не посмів. Її міг вручити тільки Папа Римський. І, певно, всі руські (українські) династії тих часів ще пам’ятали, що князівський рід Острозьких (Галицьких) отримував ту королівську корону Папи двічі. І коли жоден руський (український) князь ХVІ–ХVІІ століть не залишив ніяких зауважень щодо корони на надгробку князя Костянтина Івановича, а польські королі сприйняли те як даність, то й українським історикам пора позбуватися московських «доважків брехні». Настала пора сідати до українського обіднього столу, а не збирати недоїдки з московського.

Та повернімось у давні часи. Аби ще більше навернути Москву до союзу з Османською імперією та Кримським ханством, кримський хан Менглі-Гірей, за наказом султана, забрав ярлик на прикордонні землі від Великого Литовсько-Руського князя та передав його московському князю Івану III (Якубу). Одночасно він передав Москві право на підпорядкування Тверського князівства.

У 1486 році Москва без будь-якого опору захопила Тверське князівство, де, в переважній більшості, мешкали вихрещені у православну віру родичі кримських татар — ширини, барини, аргини, кипчаки та інші. В наступні 17 років чи добровільно, чи примусово Москва поширила свої володіння на захід до Смоленська — Рославля — Новгорода-Сіверського. Ми вже про те говорили у другій книзі — «Москва Ординська». А щоби історики не піддавали сумніву наші твердження, наводимо надзвичайно цікавий витяг із «Сборника Императорского Русского Исторического Общества (РИО), СПБ., 1895 года». Послухаємо листа кримського хана до московського князя, який датується 1515 роком.

«…А се грамота с Янчюрою ж Менгли-Гиреева… К великому князю… — Великия Орды великого царя Менгли-Гиреево царево слово великому князю Василию Ивановичу, брату моему… Тебе Василью Ивановичю ведомо чиним того деля: область наша к нам тянет, Брянеск, Стародуб, Почал, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те писаные восем городов из старины наши были, а отцу твоему великому князю Ивану мы их дали по нашему их слову, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, а и в дефтери посмотрив уведаешь.

А с нами с братом с твоим отец твой и князь великий Иван как учинился в дружбе и в братстве на всякий год дароги наши князи наши взимки взяв, к нам привозят с них» [175, с. 153–154].

Тому коли українські історики описують події 1485–1515 років, вони просто переповідають московське потрактування. Брехливе!

Послухаємо:

«Тим часом не початку 1500 р. про свій перехід на бік Москви оголосили кілька порубіжних князів, які передали під духовенство Івана III підвладні їм території, що суперечило змістові мирної угоди 1494 р. Протест Великого князівства Москва відхилила, насувалася нова війна, і в травні 1500 р. Костянтин Острозький з невеликим авангардним загоном у 4,5 тис. вершників вирушив на схід — «стерегти кордон». Головна армія на чолі з великим князем мала поволі просуватися слідом. Проте обставини склалися так, що саме загонові гетьмана неподалік Смоленська, над малою болотною річкою Ведрош, довелося прийняти