Читати книгу - "Темна матерія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Куля вдаряє в двері, викрешуючи іскри.
Мені обпікає вухо.
Чоловік позаду нас кричить:
— Вам нікуди тікати!
Аманда першою застрибує в куб.
Потім я ступаю на поріг, повертаюсь, проштовхуюсь плечем уперед у двері.
Солдати вже метрів за шість від нас, так близько, що мені чути, як вони важко дихають у своїх протигазах.
Вони відкривають вогонь, і сліпучі спалахи пострілів та дзенькіт куль об металеву обшивку куба — це останнє, що я бачу і чую в цьому жахливому світі.
Ми негайно вколюємо препарат і починаємо йти коридором.
Через якийсь час Аманда вже хоче зупинитися, але я не можу.
Мені треба рухатися.
Я йду цілу годину.
Упродовж повного циклу дії препарату.
З мого вуха хлище кров, заливаючи весь мій одяг.
Аж поки коридор знову не складається в один куб.
Я скидаю рюкзак.
Холодний.
Укритий засохлим потом.
Аманда стоїть посеред куба, її спідниця брудна й порвана, светр зовсім роздерся після нашої біганини по отій закинутій електростанції.
Коли вона ставить ліхтар на підлогу, щось у мені відм’якає.
Сила, напруження, лють, страх.
Усе схлинуло, як вода, раптовим потоком сліз і судомних ридань.
Аманда вимикає ліхтар.
Я скулююся під холодною стіною, а вона пригортає мене й кладе мою голову собі на коліна.
Запускає пальці в моє волосся.
ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 40
До тями я приходжу в цілковитій темряві, лежачи на боку на долівці куба, спиною до стіни. Аманда міцно притулилась до мене, ми лежимо в одній позі, її голова покоїться на згині моєї руки.
Я голодний і хочу пити.
Цікаво, скільки я проспав.
Принаймні з вуха вже не тече кров.
Хоч-не-хоч, а мусимо визнати реальність нашої безпорадності.
Крім нас самих, цей куб — наш єдиний незмінний атрибут.
Зовсім крихітний кораблик посеред безміру океану.
Наш притулок.
Наша в’язниця.
Наш дім.
_____________Я обережно вивільняюся.
Знімаю толстовку, згортаю її в подобу подушки й підсуваю під Амандину голову.
Вона ворушиться, але не прокидається.
Я навпомацки пробираюся до дверей, знаючи, що не маю права ризикувати й «зривати печатку». Але я мушу знати, що там назовні. На мене навалюється клаустрофобія куба.
Повертаю ручку, повільно відчиняю двері.
Перше відчуття: запах хвойного лісу.
Сонячні промені косо падають у густий сосновий ліс.
Зовсім близько непорушно стоїть олень, дивиться на куб темними, вологими очима.
Я виходжу з куба, і олень беззвучно зникає в лісі.
У лісі на диво тихо.
Унизу над хвойною підстилкою висить туман.
Я трохи відходжу від куба й сідаю на клаптик землі, під прямими променями ранкового сонця, які теплом і світлом лоскочуть мені обличчя.
Легкий вітерець хитає верхівки дерев.
Вітер приносить запах деревного диму.
Від вогнища?
З димаря?
Цікаво, хто тут живе?
Що собою являє цей світ?
Я чую кроки.
Озираюсь і бачу, що до мене між деревами йде Аманда, і відчуваю докори сумління — з моєї вини її мало не вбили в тому останньому світі. Вона тут не тільки через мене. Вона тут тому, що врятувала мене. Бо вона повелася сміливо й ризиковано.
Вона сідає біля мене й підставляє обличчя сонцю.
— Як тобі спалося? — питає вона.
— Погано. Жахливо залежав шию. А як тобі?
— Усе тіло ниє.
Вона нахиляється ближче й оглядає моє вухо.
— Щось страшне?
— Ні, куля просто відірвала шматочок мочки. Я промию рану.
Вона дає мені літр води, яку ми набрали в тому футуристичному Чикаго, і я роблю величезний ковток, і хочу, Щоб він ніколи не кінчався.
— З тобою все гаразд? — питає вона.
— Я все думаю про неї. Як вона лежить мертва на нашому ґанку. А Чарлі нагорі, у своєму ліжку. Ми такі пропащі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна матерія», після закриття браузера.