Читати книгу - "Риб’яча кров"

мене й зупинився, але радше просто обережно з’ясовував, чому я по стількох роках з’явилася в селі. Усі наші відносини, власне, припинилися відразу потому, як ми переїхали із села і як Анна з ним остаточно розійшлася. «Не варто боятися», — заохочую сама себе. Моя місія щойно розпочинається.

Перш ніж загасити у своїй кімнатці лампу, беру телефон, уночі він лежить на комоді біля «Швейка». За мить я вже чую Фредеріка, який зараз за сотні кілометрів звідси. Я скучила. За голосом розумію, що розбудила, але він, звісно, зрозуміє, що більше не маю, із ким про все це поговорити. А ще мені кортить трохи посміятися. Кепкую з нього, що він іще малеча. Що має ще замало досвіду, щоб зрозуміти, як важливо після сорока впорядкувати деякі речі. Завершити стосунки з минулого, повернутися до ран, які ще й досі кровоточать. Знайти відвагу. Раптом він перебиває мене. Він за день втомився, працює і за мене, нагадує він мені. І хоче спати, бо рано прокидається. «Він просто не міг більше слухати ці мої теревені», — кажу собі й знову кладу телефон на комод.

На пагорбі перед закрутом праворуч, куди я поїхала минулого разу, втискаю ще більше педаль газу й цього разу таки переїжджаю за видноколо й бачу пейзаж. Чотири охолоджувальні вежі викидають білу пару, на синьому небі стовпи зливаються в єдину хмару. Її не відрізнити від інших хмар, що пливуть небом. Стискаю кермо в руках, сірі бетонні стовпи зараз переді мною, уже бачу міцний паркан, бачу будинки електростанції й високі труби. Але тут гальмую, блимаю праворуч і повільно їду покинутою дорогою, що вже не має країв і чітких ліній, на ній дрібний гравій, часом об’їжджаю й більші камені. Я, власне, точно не знаю, де мушу зупинитися, лише інтуїтивно витискаю педаль. Ходжу збентежено довкола позиченого синього автомобільчика, двері відчинено, радіо грає. Тато мав рацію, коли говорив мені, щоб сюди не їздила, що тут нічого немає. Лише тепер справді усвідомлюю, що означає НІЧОГО. Поверхня, заросла травою, дерева наступають. Кущі, шипшина, вітер гуляє там, де ще п’ятнадцять років тому було село. Нічого, лиш вітер і притишена музика з радіо. Обходжу чергове більше коло, але швидко повертаюся й сідаю за кермо. Не варто тут за всяку ціну викликати в собі якісь емоції, віддаватися ностальгії й зупиняти минуле. Нічого — це просто нічого.

Дотрушуюся назад на головну дорогу, повертаю праворуч і проїжджаю довкола електростанції. Схиляю голову й зіщулююся на сидінні, щоб через вікно побачити верхівку велетенських веж, саме чорно-біле покриття. Бачу вже будівлю й вказівники до інформаційного центру станції, а за мить — ліворуч на пагорбі костел. Прегарно відремонтований, чистий фасад аж світиться доокіл.

Тато дав мені завдання прибрати на могилі його прабабусі й прадідуся. Маю нові лампадки, цього разу й сірники, і сухі квіти. Трохи постояла й пішла вздовж стіни на інший бік цвинтаря з єдиним запитанням у голові. «Чи знайду на плиті спільного гробу це ім’я? А якщо ні? Чи може це означати, що він живий. Чи вже помер, але похований в іншому місці». У голові мені крутилося безліч можливостей, але я вже стою перед дошкою, де, під іменами ЯКУБ і ЯРОСЛАВ, дописано також ЙОЗЕФ БЕРТАК, 1912—1998. «Він пережив їх, усіх цих дурнів», — кажу собі, і якщо хтось зараз за мною стежить, то бачить дурнувату жінку на цвинтарі, що дивиться на могилу зі зловтішною посмішкою від вуха до вуха.

Вечір удома з татом. Уся квартира вичищена, лекція про інтернет відбулася. Я розливаю у дві склянки одне пляшкове пиво. Він стверджує, що йому можна, знеболювальні ліки вже не приймає.

— Під час прибирання я знайшла коробку від взуття, у шафі під пальтами. Я зазирнула до неї, там мої листи.

— Справді?

Видно, що я дещо вивела його з рівноваги. Робить вигляд, ніби не знає, але в тій коробці лежить і останній лист, який посилала з Голландії влітку цього року. Листи й листівки акуратно складені в хронологічному порядку.

— Вони там геть усі, знаєш?

— Хтозна, — бубонить він.

Але я знаю, що він знає.

Сидимо над коробкою, беру конверти один по одному, тут є і листівки. Дивлюся лише на поштові марки. А ще — на штамп і дату.

— Я вже й не пам’ятаю, де саме була.

Листів із Лондона всього кілька. Один із Нової Зеландії. Показую батькові листівку з Австралії. Морський пляж, засмагла дівчина з дошкою для серфінгу під рукою.

— Здається, в Австралії я тільки й займалася серфінгом і засмагала на пляжі. А я ж там переважно гарувала на фермі.

— Того разу ти писала, що, мабуть, там і залишишся. Мене це дещо налякало, така відстань…

— Це фермер тоді мене переконував, щоб я в них залишалася. Я була найкращою серед тих, хто стриг овець у тому районі. Навіть виграла там у змаганні зі стрижки овець на швидкість.

— Ти ж походиш зі старого сільського роду!

На одній листівці — марка з Мексики. Я рахую листи з Аргентини, загалом послала їх вісім. Ще дві листівки — із Сан-Франциско.