Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

на Непісе уважніше, ніж будь-коли у своєму житті. Вона була красуня, гарніша навіть за Вйолу, свою вже померлу матір. Це волосся, що змушувало чоловіків витріщатися так, ніби вони не могли повірити в його реальність! Ці очі, як озерця, наповнені зоряним світлом! Своєю тендітністю вона була схожа на лісову квітку! А Мак-Таґґарт сказав…

— Швидше, батьку! Він повернув у глуху ущелину. Тепер собачá від нас не втече! — раптом почувся попереду збуджений крик дівчини.

Непісе дихала важко, коли її нарешті наздогнав батько. Французька кров палала на її щоках рум’янцями, червоними були й губи, а білі зуби виблискували, наче перлини.

— Там! — показала вона.

І вони рушили.

Попереду, рятуючи життя, мчав щодуху Барі. Він інстинктивно відчув, що ці дивоглядні двоногі істоти були всемогутні. І вони його переслідували! Вовчук міг їх чути. Непісе бігла за ним слідом майже так само швидко, як і він сам. Раптом Барі звернув у міжгір’я. Та, пробігши двадцять футів, зрозумів, що далі шляху немає, і повернув навспак. Однак було пізно: вихід із ущелини закривала Непісе. Дівчина тепер була за якихось десять ярдів від нього, П’єро — на крок чи два позаду неї.

— Ось він! Ось! — крикнула Верба.

Затамувавши подих, вона кинулась у зарості молодої ялиці, де миттю раніше зник Барі. Але розмаяне навсібіч, наче величезна павутина, волосся позачіплювалося за кущі. Вона зупинилася, що зібрати його у вузол, а тим часом повз неї пробіг П’єро, коротко кинувши, що сам обнишпорить чагарі. Лише на якусь хвильку волосся дівчини її затримало, а тоді вона знову побігла вперед за татом. П’єро, бувши за ярдів п’ятдесят попереду, крикнув, що вовчук повернув назад. Барі і справді біг тепер своїм слідом, прямо на Непісе. Він не помітив її вчасно, щоб зупинитися або звернути вбік, а тому, біжучи, збив її з ніг. Дівчина впала й повалилася прямо на нього. Кілька секунд вони провалялися впритул одне до одного. Барі ловив запах її волосся, відчував, як вона намагалася його втримати в руках. Але їй знову перешкодило довге волосся. Потім вовчук таки вислизнув від неї і знову кинувся до глухої ущелини.

Непісе скочила на ноги. Осяяна усмішкою, вона важко дихала. П’єро з тривогою підбіг до неї, а Верба показувала рукою на щось за його спиною.

— Я тримала його в руках, але він мене не вкусив! — сказала засапано вона, а потім, знову показуючи в кінець ущелини, повторила: — Я тримала його в руках, але він мене не вкусив, батьку!

Це було дивно. Дівчина повелася безрозсудно, але щеня її не вкусило! Саме тоді вона глянула на П’єро своїми сяйливими очима й — куди й поділася її усмішка — тихо промовила:

— Барі…

Її рідною мовою це означало «дикий собака» — маленький брат вовка.

— Ходімо, — вигукнув П’єро, — інакше він утече від нас!

Тепер чоловік уже був переконаний в успіху справи. Ущелина так звузилася, що Барі не зміг би вислизнути від них непоміченим. І коли три хвилини потому П’єро й Непісе знову побачили вовчука, той перебував уже в далекому глухому кінці ущелини. Стіни тут піднімалися над ним, як увігнуті краї величезної чашки. Бенкетування рибою й довгі безтурботні години сну зробили його товстим, і тепер він був майже виснажений, марно шукаючи виходу. Непісе негайно ж кинулася на нього, а П’єро, передбачаючи, що Барі може спробувати втекти назад, поспішив ліворуч загородити йому шлях до втечі.

Серед скель Барі намагався знайти, куди ж утекти. За мить він опинився біля входу в іще одну ущелину завширшки в п’ятдесят чи шістдесят футів. Це був вхід до природної в’язниці близько акра за площею, красиве місце, зусібіч, окрім виходу, загороджене стінами скелі. У дальньому кінці шумів водоспад, що спадав бризками каскадів. Трава тут була густа й усипана квітами. У цю пастку П’єро загнав не одного оленя. Звідси не було ніякого порятунку, крім як попастися на приціл його рушниці. Він покликав Непісе, коли побачив, як Барі заходить, і вони разом піднялися по схилу.

Барі майже досяг краю маленької галявини, та раптом зупинився, і так швидко, що аж сів, а його серце тим часом ледь не вилетіло з грудей.

Прямо на його шляху стояв величезний чорний ведмідь Вакаю!

Десь із півхвилини Барі вагався між двома небезпеками. Позад нього чулися голоси Непісе й П’єро, долинали звуки каміння під їхніми ногами. Його заполонив великий страх. Тоді вовчук глянув на Вакаю. Великий ведмідь не рухався: він теж прислухався. Але для клишоногого було щось тривожніше, ніж просто звуки. Це був запах, що шугав у повітрі, — запах людини.

Барі, спостерігаючи за ведмедем, побачив, як повільно опускалася його голова, навіть коли кроки Непісе та П’єро ставали все чіткішими. Це вперше вовченя стояло з великим ведмедем віч-на-віч. Воно спостерігало за ним, як той рибалить, відкормилося на його запасах, але завжди його остерігалося. А тепер у цьому самому ведмедеві Барі розгледів таке, що зовсім усувало страх перед ним і, навпаки, навіювало нове відчуття щирої довіри. Такий величезний і такий сильний, Вакаю навіть не думав тікати від цих двоногих істот, що його переслідували. О, якби тільки він, Барі, міг сховатися за Вакаю! Це був би порятунок.

Барі метнувся вбік і побіг на відкриту галявину. Вакаю й не ворухнувся, коли той біг повз нього. Для ведмедя вовченя було не більше, ніж просто пташка чи заєць. Тоді знову повіяло важким людським запахом. Це нарешті його розворушило. Він