Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

Завіса опускалася. Зала залилася світлом. Він боязко зиркнув на неї. Її щоки пашіли, а невеличкий кулачок, що міцно стискав хустинку, вона міцно притисла до уст.

На пропозицію Джойс вони попрямували у вестибюль. Ідучи до виходу, Гелен узяла Ненсі за руку, і Джойс, спостерігаючи, сповільнила ходу, поки він не наздогнав її. І запалом вона взяла на себе повну відповідальність за плин їхньої безладної розмови. Він радів, тому що в його думках панував хаос.

Коли пролунав сигнал про початок останньої дії, вони повернулися в тому ж порядку, як і виходили, і Гелен пішла першою, залишивши Джойс поруч з ним.

Яким же мерзенним хамом вона тепер вважає його!.. Але, безумовно, здоровий глузд підкаже їй, що він не мав цього на увазі!.. Усе не так!

Він не мав навіть найменшого уявлення, про що йшлося в останній дії; пересидів її витерпівши всі немислимі муки. Після того як минула не одна вічність, це страхіття скінчилося.

Вони розійшлися швидко, буденно, навіть не спробувавши шукати розуміння в очах одне одного.

Уранці він знайде її і спробує все пояснити. Годинник вибив четверту чверть і третю годину… О дев’ятій у нього операція.

Він втомлено скинув одежу і ліг у ліжко. Коли, пониклий, він відпружився на подушці, годинник цинічно прокоментував його неймовірну винахідливість під час вечірніх пригод.

Приїхавши вранці до шпиталю, він дістав повідомлення з канцелярії, що його попросили подзвонити містеру Рендалу з Четвертого національного банку, на що не звернув жодної уваги.

Закінчивши операцію, він подзвонив Статлеру і покликав місіс Гадсон. Вона виїхала з готелю.

Брюс Макларен з дружиною пригощали доктора Мерріка обідом у своїй затишно вмебльованій квартирі. Була неділя, і всі троє саме повернулися з Церкви Благодати, де поява видатного молодого хірурга поряд зі священиком, у товаристві місіс Макларен, здійняла доброзичливий гул гордости й втіхи.

Недавній видатний внесок Боббі Мерріка в царині нейрохірургії широко обговорювала преса, що не надто тішило його; бо ж він, як сумлінний науковець, щиро соромився публічности. Було досить неприємно бачити, що його винахід галасливо описували журналістським жаргоном, і він не був вдячним, як того хотів би, за доброзичливі вихваляння на редакторських сторінках щоденних газет і сентиментальну писанину, яку прикрашала його біографія в дайджестах і ревю.

Звісно, це справді була диву гідна історія, що цілком вартувала передовиці на двох шпальтах. Писаки не пропускали нічого. Той факт, що доктор Меррік цілковито відмовився від дозвілля, яким міг втішатися з огляду на своє велике багатство, щоб невтомно присвятити себе найбільш складній і невдячній спеціяльності в хірургії, був замусолений до краю. Якби він негайно не відгородився від цілої команди газетярів, які не відступали від нього, то ситуація, безумовно, би ще погіршилася.

– Ви також маєте певні обов’язки перед громадськістю! – бовкнув один з них, неначе говорив до якоїсь зачарованої кінематографом дівулі, що виграла конкурс краси в "Таймс".

Навіть пригадали, що життя доктора Мерріка кілька років тому було врятоване в той самий час, коли другий славетний нейрохірург, покійний доктор Вейн Гадсон, утопився в озері Сагінак. Одна газета (жовта) широко спекулювала, чи негайне рішення молодого Мерріка вступити до медичного університету, де він навчався, щоб присвятити себе нейрохірургії, було частково зумовлене, якщо не безпосередньо спричинене, тією трагедією; але, не маючи досить подробиць, і не здатна випитати їх у нещасливого героя або його помічників, вдовольнилася тим, що кинула натяк і дозволила публіці зробити власні висновки.

Упродовж вісімнадцяти годин після того, як з’явилася новина, Боббі вирішив, що коли збитки, пов’язані з газетною популярністю, протиставити вигоді, яку він має з неї, то цифри в колонці слави вже давно мають знак мінус. Було очевидно, що нова зірка воліє бути непримітною. Його пошта була набита посланнями від набридливих прохачів усіх відомих штибів; зверненнями гаданих філантропічних організацій: від фундацій, що гарантують міжнародне порозуміння, до чудернацьких альтруїстичних рухів за збереження голубих сойок. Він отримував графоманські вірші, що вихваляли його подвиги, слізливі пісні, що славословили його і сподівалися на публікацію його коштом, солодкі любовні листи, частенько з фотографіями. Його засипали запрошеннями на обід. Він став вигнанцем, що бігає від одного пристановища до другого.

Навіть у Виндимері, де він шукав самотности у вихідні дні невдовзі після початку переслідувань, його дід гордо й багатослівно – і заради нього – приймав строго вдягнену молоду жінку, якій знадобилися деякі інтимні подробиці дитинства Боббі, щоб прикрасити журнальну статтю.

– Ах, Роберте, яка приємна несподіванка! – вигукнув старий Ніколас. Ми саме говорили про вас. Ця юна леді…

– Так, розумію, – відповів холодно Боббі. – Думаю, вона пробачить нам, якщо ми змінимо тему розмови!

– Ні, не пробачу, – хихикнула гостя.

Ніколас і гадки не мав, як поводитися в цій ситуації, але Боббі допоміг йому, покликавши Меґса.

– Скажи Стівену відвести цю леді до станції, Меґсе. Вона поспішає на поїзд о 4:16.

Щодо його колег з фаху, то їхня вдячність і щирі привітання були джерелом великої втіхи. Кожного дня надходили шанобливі панегірики від відомих людей