Читати книгу - "Залишенець."

Не запалюючи світла, навпомацки, ми швидко зібралися (прощаючись із Ничипором Петриченком, я поклав на стіл стосик совєтських грошей), потім вийшли у прохолодну ніч. Ступаючи вслід за Марусею, я лиш тепер розгледів на ній рибальські гумові чоботи, халяви яких ховалися далеко під її спідницею.

Ми ще не встигли роззирнутися, як уже опинилися на крутому схилі берега і майже скотилися прямо до річки. Та не до річки, а просто в руки вартовому привела нас бісова молодиця.

— Це, Митя, твої знайомі, — тихо сказала вона. — Приймай!

— А-а-а, це ті, що до дохтора йдуть! — зрадів вартовий, і я впізнав у ньому «кубанця». — Я теж із вами пішов би, але поляки таких, як я, виловлюють і повертають назад. А тут нас розстрілюють.

Я дав «кубанцеві» хлібину, шмат сала і трохи грошей, проте з його понурого вигляду було видно, що він більше жадав волі, ніж хліба.

Далі верховодила Маруся: вона сказала, щоб я передав їй дитину, роззувся, зняв штани, узяв на плечі свою жінку і брів нога в ногу за нею, Марусею, якщо не хочу пірнути до пояса.

Тіна почала відмовлятися: таку глибину вона й сама перебреде, але Маруся на неї так цитькнула, що моя пташка притихла і з подивом дивилася, як наша перевідниця, тримаючи однією рукою Ярка, другою задирала на собі спідницю, підтикувала її так, що видно було краї високих халяв, які сягали сідниць. Ну, та менше з тим! Рушили!

Я взяв Тіну на плечі, як носять малих дітей, притримуючи їх попід срачину, й пішов услід за Марусею. Вода була така холоднюча, що кольки шпигали аж до кісток, але, слава Богу, глибина діставала мені трохи вище колін, тому за кільканадцять секунд ми вже ступили на протилежний берег. Це була така хвилююча мить, що я замість того, аби вдягатися, озирнувся й помахав рукою «кубанцеві». Він також нам помахав чи то на прощання, чи, може, вітав із волею.

Завівши нас до найближчої хати по той бік Збруча, Маруся, нічого не пояснюючи заспаному господареві, швиденько попрощалася і майже побігла назад, бо вже розвиднялося.

Ну, от і все. Тепер можна було радіти, що так легко вискочили з більшовицького «раю», але, сказати по правді, чогось не раділося. Ще не вляглася тривога від «перескоку» Збруча, а наш новий благодійник замість того, щоб обігріти прибульців та заспокоїти, дивився на нас із такою підозрою, що мені вже майнула холодна думка, чи не гукне він зараз отих людоловів, що повертають до «раю» утеклих? Я поклав на стіл чотири купюри по п'ять тисяч польських марок, та він знов подивився на мене спідлоба, якось так недобре всміхнувся й сказав, що ті гроші вже «ніц не вартують», за них і хлібини не купиш, та де хлібини, ламаного сірника тобі не дадуть за двадцять тисяч марок, це ж не австрійські корони. Отож не варто тут довго затримуватися, сказав наш благодійник, бо ще, чого доброго, підоспіє прикордонна сторожа та сприйме вас за совєтських шпигунів. І він, спасибі й на тому, пояснив нам, як іти на Прибіжну, де вже не так звертають увагу на незнайомців, там буде значно безпечніше, а звідти язик доведе до Копичинців, і там уже сміливо треба заявитися в староство чи відразу в поліцію, яка відправить нас до еміграційного дому в Тернопіль.

Дякуємо, пане, зоставайтесь здорові, а ми пішли далі. Й ось тут мені було б дуже прикро розповідати про наші ходіння «потойбічними» селами, начебто й українськими, але такими чужими, що не хочеться про це говорити. Скажу лишень, що люди там були не такі, як у нас, — вони хоч розмовляли нашою мовою, та не було в них тієї доброти і щирого милосердя, що є в наших людях. Це особливо впадало в око після багатоденної подорожі до кордону, де скрізь, у кожній хаті, зустрічали нас із дитятком, як Божих посланників, завжди пускали переночувати, хати не перележите, казали господарі (вони часом самі лягали на долівці, а нас клали до ліжка), ви ж, мабуть, голодні? — питали найперше й садили вечеряти, гріли воду, щоб скупати дитину і дати вмитися нам.

А тут — ні, у цьому вільному світі всі чомусь дивилися на нас спідлоба, як на докучливих старців, і не раз зачиняли двері перед нашим носом або, перш ніж відмовити, перешіптувалися сімейно: «Та де! Та то всьо не так, та, може, то якісь цигани, що нам ще й дитину підкинуть. Або шахраї, або шпекулянти, шляк би їх трафив!»

І ось тоді нам уперше довелося переповити Ярка на польовій дорозі, а передрімати «пощастило» у стодолі одного добродія, якому я віддав усю решту справді знецінених, як виявилося, польських марок. Він, цей добрий дядечко, навіть заніс нам у клуню старого кожуха, «щоб мама з дитятком не змерзли», а коли я, ґречно подякувавши, сказав, що якби не він, то нам довелося б ночувати просто неба, дядечко простодушно підтакнув: «Та певно, певно! Так воно є. У наших людей християнство тільки на язиці», після чого пішов до хати і приніс нам ще скориночку хліба та дві варені бараболі, «щоб у мами молочко не втекло».

Те саме спіткало нас і в Копичинцях, де ми проти ночі, як старці, ходили від хати до хати (чи не вперше в житті я зазнав такого приниження) і вже втратили всяку надію, аж тут з одного двору вийшла ставна жінка, зодягнута в чорне, й сама запросила нас до себе переночувати. Ми переступили поріг її хати і, як ведеться, звели очі вгору на покуть до образів, щоб перехреститися й подякувати цьому дому за прихисток, але ніде не побачили ікони. Помітивши нашу розгубленість, господиня сказала:

— Ви зайшли до жидівської хати, а в нас немає ікон. Бога треба носити у серці, інакше його можуть украсти.

Я відразу згадав пророкування Євдосі та суворий припис лицарів ордену руки святого Іоанна: не ночувати під жидівською стріхою.

— Якщо не гребуєте, то давайте мені дитину, — ніби вгадуючи мої думки, мовила вона. — А самі роздягайтеся. Мене звуть Євою.

— Чим же ми вам віддячимо, пані Єво? — спитав я, уже звиклий до того, що в цьому краї добрість коштує грошей.

— Відробите. Маю для вас серйозну роботу.

— Роботу? — здивувався я. — Але… якщо це не надовго. Ми, пані Єво, в дорозі.

— Бачу. Я також із народу гнаного, тому й