Читати книгу - "«Аристократ» із Вапнярки"

РОЗДІЛ XIII,

в якому розповідається про лицаря XX віку, дисертацію, мушкетерів Франції, згадку про фотокартки, хрестики, торгашів, целофан для любительської ковбаси та італійську мафію

Сонце весело й легко піднімалося над фасадом «Фіндіпошу». Воно перестрибувало своїми ніжками-промінцями з однієї літери на іншу і грало ними, наче музики на цимбалах. Сідалковський потис Гракові руку, перекинув через плече двобортний японський плащ і з словами «де салютант» залишив приміщення філіалу. У Київ він прибув рівно через півгодини.

Місто, напоєне за ніч каштановим цвітом і липами, було свіже, як дитя після купелі. Де-не-де, немов розірвані фотокартки Єви, виблискували своїм сріблястим глянцем калюжі. Свідомий свого службового обов'язку, Сідалковський ішов розмашисто й швидко, як землемір, котрий, забувши метр, вимірював землю кроками.

Адам, припавши обличчям до шибки, дивився услід Єві і повторював лише два слова: «Сідалковський зможе…»

Єва не вийшла, а ніби випурхнула з-під порталу «Фактуса», вискочила на вулицю і несподівано зупинилася. Хтось звечора перекопав асфальт, і глина, схожа на учнівський пластилін, прилипала до бруківки, до стін, до взуття. Дощ, що, певно, пройшов уночі, замісив її на квітах пахучого бузку й жасмину, але від того ні калюжі, ні глина не стали кращими.

— Там, де кінчається асфальт, — промовив Сідалковський, — починається кохання. Доброго ранку!

— Доброго ранку, — відповіла машинально Єва, навіть не глянувши на Сідалковського.

Вона дивилася то на свої лаковані черевички, то на калюжу і думала. Сідалковський знав, про що Єва думає, але не знав, як вона будує свої фрази. Він на деяку мить, але тільки на деяку, затримав на ній свій погляд і сам собі сказав: «Мда-а! З такою зовнішністю можна захищати будь-яку дисертацію».

— Ну, що ж ви! — гукнула Сідалковському молодиця з переповненими сітками в руках, яка скидалася на молочницю пізнього Відродження. — Теж мені лицар… Сам перестрибнув, а дівчину по той бік калюжі залишив. Ох, і молодь пішла! Колись нас хлопці на руках носили…

Сідалковському стало ніяково: безплатних кіноглядачів він не любив. Люди, що поверталися з ранкового базару, оточили їх кільцем у чеканні маленької вуличної сенсації.

— Давайте руку, — запропонував Сідалковський.

— Тут я не перейду? Черевички замащу? — відповіла чи запитала Єва.

Сідалковському це стало набридати. Він раптом зірвав з плеча плащ і кинув його до ніг з таким жестом, якому позаздрили б усі королівські мушкетери Франції. Натовп ахнув, як маса на стадіоні під час удару по м'ячу, що пролетів у двох метрах над перекладиною. Єва не наважувалась. Вона підвела очі, глянула на Сідалковського і простягнула йому вдячну руку.

— Сміливіше!..

Єва була зачарована. Сідалковський ступив два кроки і підхопив її на руки. Єва мліла, як весь базар, що несподівано перенісся сюди, на площу.

— Боже, який ви! — промовила ледь чутно Єва, звівши погляд до неба. — Гляньте, скільки народу зібралось! Яка я щаслива! Такою я ще не була! Ви справжній лицар! Мені від щастя хочеться плакати, боже!

— До кого ви звертаєтесь? — запитав Сідалковський і поставив її на тротуар, хоч вона туди й не дуже поспішала.

— Я хотіла б, щоб ви мене так несли через усе місто… Я б для цього навіть ногу собі зламала…

— Чи варто? У вас гарні ноги…

— Молодий чоловіче, а плащ, — торкнувся плеча товстенький дядечко, який, очевидно, дуже полюбляв пиво навіть без тарані.

— Я дарую його вам, — кинув через плече Сідалковський.

— Ти ба, який аристократ знайшовся, — долинуло до тендітних вух Сідалковського.

«Ти без цих штучок ніяк не можеш? — прокинувся в Сідалковському-другому Сідалковський-перший. — Ти прийшов її перевиховувати чи завойовувати серце?»

«Я ще над цим не думав», — відповів йому Сідалковський-другий.

Він проходив крізь натовп, неначе крізь стрій. Обличчя в нього горіло, як парниковий помідор, що не спізнав ще сонячних променів, але мав достатньо електросвітла. Єва ж цвіла і закипала, як цвіт на абрикосовому дереві в Одесі.

— Давайте знайомитися, — мовила Єва, не випускаючи Сідалковського з рук.

— Сідалко, — відрекомендувався він.

— Єва. Єва Гранат, — сказала вона і двічі вголос повторила. — Сідалко, Сідалко! Щось мені ваше прізвище нагадує. Ага, згадала: Сідалковського. У мене є один знайомий — Сідалковський з «Фіндіпошу».

— Ви там працюєте? — перебив її Сідалковський.

— Ні. Мій чоловік там працює…

— Так ви заміжня? — збивав її з курсу Сідалковський.

— А ви розчаровані?

— Навпаки! Я нікого так на світі не люблю, як розлучених нарсудом мам і…

— Я ще не розлучена і не мама.

— От і чудово.

— Тільки не перебивайте мене. Я до цього не звикла, — губки у Єви набрали форми примхливого бантика, зав'язаного на один вузлик. Так-от: у мене є знайомий Сідалковський. Вам би теж личило: Сідалковський.

— Що ви кажете?

— Абсолютно. У мене є один знайомий. Звати його Коля, але він нагадує іншого мого знайомого, і я його називаю Вадиком. «Коля» йому зовсім не пасує. Як вам Сідалко. Можна, я вас називатиму Сідалковським?

Сідалковський не заперечував. Це йому навіть сподобалося. До його фігури пасувало саме таке прізвище: Сідалковський, а не Сідалко.

— Так-от, цей Сідалковський. Ну, Сідалковський-перший, а не ви. Ви будете Сідалковським-другим. Згода? Чи вас це ображає? Ну, гаразд, ви будете першим, а той другим.

Сідалковський посміхався і думав про своє: що б означала знахідка Грака і чи б'є Бубона Мацеста Єлізарівна, а чи тільки лає?

— Так-от, цей Сідалковський. Не ви, а той Сідалковський, знаєте, що придумав?

— Не знаю. Цікаво, що ж?

— За мною слідкувати!

— Ну?! — красиво переломив брови Сідалковський. — А хто ж ви така, що за вами стежать?

— Ніхто! В тім-то й справа, що я ніхто. А він, Сідалковський, доручив це начальникові мого чоловіка головбуху Бубону. Ви колись чули таке? Навіть дав йому дві мої фотокартки. А жінка взяла їх і порвала… Скандал був грандіозний!

— А звідки вам усе це відомо?

— Та мені мій чоловік сам про все і розповів. Я навіть знала, що він у вельветових штанях ходить. По них я одразу й упізнала Бубона. По них і по лисині, — Єва підстрибнула і зірвала недостигле яблучко. — Хочете пополам? — запропонувала вона Сідалковському й перша надкусила. — Кисле і гірке.

— Плід з дерева пізнання й зла, — промовив Сідалковський.

— Що ви сказали?

— Це з біблії…

— А ви що — сектант чи атеїст?

— А вам що більше до вподоби?

— Мені — ви. А професія мене не цікавить.

— А що вам ще чоловік розповів? — запитав Сідалковський.

— Адам? Та він мені все розповідає. Моє миле і покірне створіннячко. Якось прийшов додому та й каже: «Єво, тепер тобі нічого не вдасться. За тобою стежать».