read-books.club » Пригодницькі книги » Ловець орлів 📚 - Українською

Читати книгу - "Ловець орлів"

170
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ловець орлів" автора Джеймс Віллард Шульц. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 77 78 79 ... 124
Перейти на сторінку:
люльку, він сказав:

— Це наймогутніший талісман серед усіх талісманів, якими володіють пікуні та «черевані»!

— Як сказати, може в руках того, хто його зробив, він справді наймогутніший, — відповів Короткий Лук.

— Що ти маєш на увазі? — спитав батько.

— А ось що: цей талісман білої людини та її богів, нам, жителям прерій, не підходить. Що, коли Найверховніший розгнівається на тебе за те, що ти крадеш у нього вогонь? Я б не став користуватися ним у своїх молитвах.

— Ха! Нічого ти не розумієш! — вигукнув батько. — Я вірю, що це могутній талісман. Кі-па підтвердив це. Він могутніший за твій древній вогонь блискавки. Адже що ти можеш робити зі своїм вогнем? Хіба підтримувати його…

— Чудодійна сила мого вогню не дала тобі померти після зміїного укусу, — заперечив вождь. — Коли ти блукав, я щодня молився вогню за тебе. Якщо ж мій вогонь нічого не важить, то я більше не проситиму в нього помочі для тебе.

— І не треба. Обійдуся без твого вогню і будь-якої твоєї допомоги! — гнівно вигукнув батько.

О, як боляче було нам слухати, що батько так розмовляє із своїм найкращим другом!

Вождь нічого не відповів йому. Він мовчки віддав люльку, підвівся й поволі попрямував4до свого вігвама.

Докуривши люльку, батько вибив із неї попіл і гукнув:

— Чорна Видро, іди прижени коней! Дружино й дочко, пакуйте речі, складайте вігвам! Сьогодні ми вирушаємо звідси!

— О, не давай волі своєму гніву! — заблагала мати. — Короткий Лук не розсердився, він тільки жаліє тебе.

Навіщо вона сказала таке?

— Я не хочу, щоб мене жаліли! — скипів батько. — Нічиєї допомоги мені не треба! У мене є талісман, сильніший за вогонь, посланий блискавкою. Прижени коней! Складайте вігвам! Я хочу покинути цей табір!

Звичайно, ми не могли піти проти волі батька. Мати й сестра заходилися складати вігвам, я побіг по коней. Коли я повернувся, всі пожитки було вже спаковано. Ми осідлали коней, повантажили в’юки і рушили в дорогу.

Новина про сварку між батьком і вождем облетіла весь табір. Жінки, вроджені пікуні, та ще зо три жінки з племені «череванів», друзі мої і Нітакі, осторонь сумно поглядали на нас, не зважившись підступити й сказати нам втішне слово. Жоден із воїнів не прийшов попрощатися з нами. Коли ми виїжджали з табору, ніхто не вийшов, не провів нас поглядом.

Отак-от розлучилися ми з плем’ям «череванів». Батько гордовито їхав на моєму найкращому коні попереду, мати, сестра і я, вкрай пригнічені, гнали табун і в’ючаків.

Ми розкинули вігвам на березі річки; де були розставлені наші пастки. Мовчки повечеряли і рано вклалися спати. Я спав просто неба біля коней, яких ми стриножили або прип’яли до кілочків. Ніч минула спокійно, правда, доводилося кілька разів вставати і проганяти койотів. Ті підкрадалися до кілочків, щоб погризти ремінці.

Уранці ми знайшли в пастках трьох бобрів і здерли з них шкурки. Потім батько оголосив, що ми їдемо до кроу.

— О ні! Тільки не до них! — вигукнула мати. — Чому б нам не податися до «чорноногих» чи до «кривавих»?

— А хіба вони не ті самі пікуні? — заперечив батько. — Говорять тією ж мовою і тільки називаються інакше. Та й правила полювання в них однакові. Ні, ми житимемо з кроу! Там я можу полювати, коли мені забракне м’яса і шкур.

— Але вони наші вороги, — нагадала йому мати.

— Вороги пікуні, а не наші, — опирався батько. — Ти забуваєш, що ми вже не пікуні. Вони гостинно зустрінуть нас, будуть раді завести дружбу із Самотнім Бізоном.

А зараз, сину мій, я розповім тобі, хто такі ці кроу. Колись давно вся наша країна належала їм. Так, так, ці рівнини, гори, долини аж до річки Черево, що протікає на півночі, були їхніми володіннями. Потім наші предки розжилися кіньми, а згодом купили рушниці у Червоних Курток і прогнали кроу далеко на південь, за річку Йєллоустон. Заволодівши краєм, пікуні уклали мир із кроу. Обидві сторони вирішили, що річка Йєллоустон буде межею між володіннями двох племен. Але мир виявився нестійкий: пікуні й кроу не переставали ворогувати. Вожді племен все робили, аби зберегти мир, та не могли втримати молодих воїнів, котрі рвались у бій. Або молоді пікуні нападали на кроу, або юнаки кроу робили наскоки на табір пікуні — і спалахувала війна. Саме того літа, коли ми поневірялися, обидва племені були в стані війни.

Ми склали вігвам і подалися в край кроу. їхали вночі, а вдень заганяли табун у хащі й самі ховалися в кущах, остерігаючись ворожих загонів.

Третього ранку ми під’їхали до форту Кі-пи. Він і Сах-кві-ах-кі здивувалися, довідавшись про наміри батька, і довго переконували його не їхати до кроу, але батько не захотів їх слухати. Шкурки він виміняв на рушницю, порох та кулі, а для матері й сестри купив по новій ковдрі й по шматку червоної матерії на сукні.

У форті ми провели один день. Моя мати знову довго про щось гомоніла із Сах-кві-ах-кі. І знову мені кортіло знати, про що вони радяться. На той час Сах-кві-ах-кі ще не вміла по-нашому, вони розмовляли на мигах. Я стежив за ними, але вони стояли близько одна до одної, і я не міг побачити їхніх рук.

Упевнившись, що мій батько не змінить свого рішення, Сах-кві-ах-кі дала матері нову білу ковдру, синьої матерії на сукню, намисто, червоної фарби і сказала:

— У мене в хороша подруга, родом із племені арікарі. Колись вона росла серед мого рідного племені майданів у вігвамі мого батька. Тепер вона живе у таборі кроу. Один із ватажків кроу Плямиста Антилопа одружився з нею. Ми звемо її Жінка-Кроу. Передай їй ці подарунки і скажи, що ти — моя подруга і я прошу її бути тобі подругою.

Мати дуже зраділа ньому дорученню. Зраділи й ми з сестрою: хоч одна людина в таборі кроу зустріне нас приязно.

Розпрощавшись із Кі-пою, вирушили туди, де тепер стоїть форт Бентон. Ми хотіли перейти Велику річку, але від танення снігу у горах вода вийшла з берегів. Далі поїхали стежкою, якою нещодавно пройшли піку-ні, прямуючи на південь до бобрових угідь.

Перший день ми провели біля підніжжя Лісових Гір. Відпочили, послали, надвечір продовжили нашу путь. На світанку ми побачили річечку Стріла. Перше ніж спуститися в глибоку вузьку улоговину, ми з батьком з’їхали на гору й роздивилися вусібіч — ворогів ніде не було видно. Потім позлазили з коней, підповзли на край кручі й подивилися вниз. На дні улоговини

1 ... 77 78 79 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець орлів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ловець орлів"