Читати книгу - "1Q84. Книга І"

до іншої врешті-решт прислали до нас. Я потроху з нею розмовляла. Довго переконувала її, що тут безпечно і нема чого боятися. Тепер вона почала трошки говорити. Плутаною, уривчастою мовою. Та коли я зібрала докупи все, що вона сказала, то загалом зрозуміла: з нею щось сталося. Щось страшне, яке не можна висловити словами. Щось сумне.

— Вона також зазнала насильства від чоловіка?

— Ні, — сухо відповіла господиня. — Вона ще не має десяти років.

Стара пані й Аомаме перетнули двір, відімкнули невеличку дерев'яну хвіртку й попрямували до притулку, що містився поряд із «Садибою плакучих верб». У цьому затишному двоповерховому дерев'яному будинку колись давно мешкала обслуга садиби. Сама будівля справляла приємне враження, але через свою застарілість не годилася для здачі в оренду. А проте цілком підходила як притулок для жінок, які не мали куди дітися. Над нею, ніби оберігаючи, широко розпустив своє віття старий дуб, а вхідні двері прикрашало гарне різьблене скло. Кімнат загалом налічувалося десять. Іноді вони були заповнені, а іноді порожні. Та здебільшого в них спокійно мешкало п'ять-шість жінок. Зараз у вікнах половини кімнат палало світло. Тут завжди панувала дивна тиша, інколи порушувана дитячим голосом. Здавалось, сам будинок затамував подих. Різноманітних шумів, супутників життя, тут ніколи не чутно. Біля воріт була прив'язана вівчарка, яка тихо гарчала, а потім кілька разів гавкала, коли сюди наближалася людина. Невідомо хто і як навчив її люто гавкати, коли підходив чоловік. Однак Тамару вона любила більше за всіх.

Коли господиня підійшла до вівчарки, вона відразу стихла й, заметлявши хвостом, радісно засопіла носом. Стара пані, нахилившись, кілька разів легенько поплескала її по голові. Аомаме також пошкребла її пальцями за вухом. Вівчарка пам'ятала обличчя Аомаме. Була розумною, але чомусь любила їсти сирий шпинат. Після того господиня відімкнула вхідні двері.

— Цю дівчину доглядає одна жінка, — сказала господиня. — Живе з нею разом і на моє прохання, як тільки може, не спускає з неї очей. Бо я все ще боюся залишати її наодинці.

У притулку жінки щодня навзаєм піклувалися, розповідали одна одній про пережиті злигодні, ділилися болями від завданих душевних ран і тим самим мимоволі підтримували одна одну. Завдяки цьому вони часто поволі, природним чином, одужували. Ті, що раніше тут оселилися, навчали нових пожильців правил співжиття у притулку й передавали найпотрібніші речі. Прибирали й куховарили почергово. Звісно, серед них траплялися й такі, що віддавали перевагу самотності й не хотіли розповідати про себе. Самотність і мовчання таких інші жінки поважали. Однак більша половина жінок щиро розказували своїм сусідкам, що потрапляли в подібне становище, свою історію і прагнули спілкуватися. Крім пиятики, куріння й приходу сторонніх людей без дозволу, ніщо інше не заборонялося.

У будинку був один телефон і телевізор. Вони стояли у спільному холі, поряд з передпокоєм, де також зберігся старий диван, стільці й обідній стіл. Більшість жінок майже цілий день проводили в цій кімнаті. Але телевізор вмикали рідко. І якщо вмикали, то негучно. Жінки більше любили читати книжку, перегортати газету, сидіти над рукоділлям або, наблизившись впритул одна до одної, тихо про щось перемовлятися. Траплялись і такі, що цілий день малювали. Це був дивовижний простір. Ніби тимчасове місце перебування між реальним і потойбічним світом з тьмяним освітленням. І в погоду, і в негоду, серед дня і вночі воно було однаковим. Щоразу, заходячи сюди, Аомаме почувалася недоречною істотою, байдужим чужинцем. Бо цей притулок скидався на своєрідний клуб, куди не кожного приймали. Щоправда, самотність цих жінок мала інше походження, ніж самотність, яку відчувала Аомаме.

Коли з'явилася стара пані, троє жінок у холі підвелися. З першого погляду було видно, що вони ставляться до неї з глибокою повагою. Господиня веліла їм сісти.

— Не треба вставати. Бо я хочу поговорити лише з Цубаса-тян.

— Цубаса-тян у своїй кімнаті, — сказала жінка з довгим прямим волоссям, що здавалася одного віку з Аомаме.

— Вона з Саеко-сан. Начебто ще не може спускатися вниз, — додала трохи старша жінка.

— Мабуть, доведеться ще трохи почекати, — з легкою усмішкою на губах сказала господиня.

Всі троє мовчки кивнули. Вони добре розуміли, що означає «доведеться ще трохи почекати».

Піднявшись у кімнату на другому поверсі, господиня веліла маленькій, непомітній, мов тінь, жінці на якийсь час вийти з кімнати. Жінка на ім'я Саеко, ледь-ледь усміхнувшись, покинула кімнату, зачинила за собою двері й спустилася вниз сходами. У кімнаті залишилася десятирічна дівчина на ім'я Цубаса. Дівчина, господиня та Аомаме сіли за невеличкий обідній стіл. Вікно заслоняли товсті штори.

— Цю гостю звати Аомаме-сан, — звернулася господиня до дівчини. — Вона працює зі мною. Тому можеш не хвилюватися.

Дівчина зиркнула на Аомаме, а тоді легенько, майже непомітно, кивнула.

— А це — Цубаса-тян, — відрекомендувала її господиня. І запитала: — Цубаса-тян, коли ти сюди прибула?

Дівчина ледь-ледь, на один сантиметр, хитнула головою — мовляв, не знаю.

— Шість тижнів і три дні тому, — сказала господиня. — Можливо, ти не рахуєш днів, а от я роблю це акуратно. Знаєш, чому?

Дівчина знову легенько хитнула головою.

— Бо іноді час особливо важливий, — пояснила стара пані. — Його підрахунок набуває тоді великого значення.

В очах Аомаме Цубаса видавалася звичайною десятирічною дівчиною, яку будь-де можна зустріти. Як на свій вік була досить високою, але без опуклостей на худих грудях. Очевидно, потерпала від хронічного недоїдання. Риси обличчя — непогані, але враження від нього — страшно бліде. Очі — немов запітніле скло, за яким нічого не видно. Висохлі губи раз у раз нервово ворушилися — здавалося, намагалися щось сказати, але не знаходили слів.

Господиня вийняла коробку шоколаду з принесеного паперового пакета. На коробці — зображення гірської ущелини в Швейцарії. А всередині — десяток гарних шоколадок різної форми. Стара пані дала одну дівчині, одну — Аомаме, а ще одну поклала собі в рот. Те ж саме зробила Аомаме. Тільки після цього Цубаса й собі взялася смоктати шоколадку. Якийсь час усі троє зосередилися на шоколаді.

— Ви пам'ятаєте, якими самі були в десятирічному віці? — запитала господиня Аомаме.

— Добре пам'ятаю, — відповіла Аомаме. У такому віці вона потиснула руку одному хлопцеві й поклялася кохати його все життя. Через кілька місяців у неї почалося перше місячне. У той час у житті Аомаме сталося чимало змін. Вона вирішила віддалитися від віри й порвати зв'язок з батьками.

— І я добре пам'ятаю, — сказала господиня. — У такому віці батько забрав мене до Парижа, де я пробула цілий рік. Він працював тоді дипломатом. Ми мешкали у старих апартаментах