Читати книгу - "Яса. Том 2"

палацу, солодке життя за синіми вікнами не дратували його. Не почував і злості до ворогів, та й ворогами ординців уже не почував. А йому таки диявольськи пощастило. Жити на ханському дворі не зовсім погано. А дасть Біг, на осінь одпустять на волю. Християни тут теж не всі невільники. Не всі в сириці, не всі лупають камінь та веслують на галерах. Чимало з них сіють ячмінь, пасуть худобу та доглядають виноградники. Тільки податі платять більші, ніж татари. Марко чекав осені. І часто поглядав на гори, над горами пропливали орли. З півночі гори стояли сірим муром і з півдня теж, але вже чув від інших невільників, що тут є розкішні долини, по яких росте солодкий виноград, визрівають персики, айва та інші дивовижні південні рослини. Долини відгороджені одна від одної скелями, а люди — густими живоплотами, можна й віку звікувати, не знаючи свого найближчого сусіди.

А йому тільки того й треба.

Розділ двадцять сьомий

I

Вишневі сади зацвітають,

Ой там зозулі вилітали,

На синєє море поглядали.

Синєє море замерзає,

Замерзає льодком тоненьким,

Притрушує сніжком біленьким.

Ой там козак з турком воювався,

Там козаченько розгулявся,

А під ним коник розігрався,

У синєє море увігнався.

Та під ним льодок проламався,

Та козаченько обізвався:

«Ой бийся, коню, вибивайся

Та отцю — неньці уклоняйся,

Ще й моїм братцям совітникам,

Ще й моїм сестрицям,

Та й моїй жінці—удівоньці

Та й моїм діткам — сиріточкам».

Запорожці лежали під палючим кримським сонцем у заростях кермеку — високого зілля, що нагадувало курай, густо всіяний синьо — рожевим цвітом. Гарно цвів кермек, і гарно спали козаки. Серед буйного квіту вони мовби мерці. Саме так чомусь здалося Сіркові, коли поглянув на чотири тисячі розпластаних тіл. Козаки спали не роздягаючись, декотрі тільки поскидали чоботи та порозвішували на них онучі, здавалося, ніби чоботи прийшли самі й стали біля своїх господарів, стерегли їхній сон. Дув сухий і колючий кримчак, через те січовики й перепочивають у долинці. Вітер ворушив на горбі пересохлі трави й з розбігу брижив на воді хвилі, вони були білі, блискучі й ніби аж гарячі. Од Сиваша до бур’янів по білому, ніби вкритому сугою, березі тягнувся широкий, проораний тисячами людських і кінських ніг слід. Вивернуте з глибини, сто разів перемішане багно було чорніше за дьоготь, в’язке, як смола, смерділо гнилими водоростями та сіркою. Якщо є дороги в пекло, то вони мають саме такий вигляд. Мисль в’язла, діткнувшись до них.

Сірко подумав, що солона, як ропа, вода в Сиваші у тому місці, де пройшли козаки, ще посолонішала. То був пекельний перебрід. Люди майже до колін провалювалися в чорний густий глей, під глеєм ноги впиралися в ковзку, наче крижану, кірку, не знаходили опертя, — тягли за собою коней, підважували їх мотуззям під животи, падали разом з ними та риштунком у солоне багно. Тягнув козак ногу, і йому здавалося — на ній повис увесь Крим з ханом і ордами, витягував, а другу тим часом засмоктував Улу — Деніз[13]. Так волоклися вони через два броди й через довгу, вузьку долину, в якій вода висохла, а земля була густо встелена дрібними черепашками. Черепашки хрускотіли під ногами, коні ж провалювалися трохи не до колін; деякі, злякані підступністю земної тверді, виривали з рук повіддя, намагалися вимчати скоком, але одразу ж вибивалися з сил і падали у вибехкані копитами ковбані або здиблювалися й провалювалися по живіт одразу. Вони не іржали — козаки заздалегідь позав’язували їм храпи сирицею. Те чомусь було страшно — здиблені мовчазні коні й знесилені, німі люди біля них. Коні розбризкували чорне болото, воно летіло вусібіч, заляпувало обличчя, одяг; всі козаки, коли вибрели на сухе, були чорні, неначе вимазані в дьоготь. Одмивалися на краю болота, й по тому на руках та обличчях повиступала біла сіль.

Зате жоден кримчак не знав про той перехід. Запорожців побачили біля Кам’яного мосту четверо татарських дозорців, але про те вони вже не розкажуть нікому.

Коли Сірко взимку взяв намір вчинити налогу на Крим, сподівався йти двома шляхами: через Перекоп і через Сиваш. Так ходили раніше з Косаговим. Хан кидався з ордою в один бік, козаки налягали ззаду, й опинявся він між двох шабель. Щоправда, одного разу орді вдалося затиснути Косагова під Перекопом в міцні лещата, Сірко над силу прорубав стежку до виходу. Тоді полягло немало стрільців і козаків, одначе вирвалися й струснули Крим од краю до краю. Косагов — міцний воїн і надійний товариш. На його слово можна було покластися. А в такому військовому промислі коли б один не дотримав домови: де й коли з’їхатися, кому в який бік іти, кому заманювати вороже військо, а кому очікувати в засідці, другий погинув би напевно.

Проте цього року для потужної налоги з двох боків Сіркові забракло сили. Самойлович сердюків не прислав. Й далі не пускав на Січ хури з порохом та провіантом. Калмиків теж прийшло мало: головний тайша Аюкай спорядив у похід свого брата Великого Замсу, але той чомусь вернувся з півдороги, відрядивши на Січ мурзу Мазан — Батира з невеликим загоном; Дон усе ще не набрав на силі після погрому Разіна, був слабкий, як бранець після квестії.

Флор Минаєв зібрав дві тисячі донців і привіз з собою. Сіркові довелося поміняти замисел. Він одібрав квоту війська в двадцять тисяч і повів степами в обхід Перекопу до Сиваша. Йшли ночами — вдень ховалися в балках, обминали биті шляхи й татарські таши, терпіли од спеки та безводдя.

Стояла вітряна погода, сухий дончак піднімав хмари пилюки, горизонт увесь час був затягнений бурою імлою, небо прихилилося до самої землі і сіяло то дощем, то червоно — рудим піском. Піщані бурі були їм добрим захистком, але й спивали сили. Доводилося часто зупинятися по долинах, пускати на попас коні. А в два останні дні годували їх із шаньок: на виморених конях по Криму не проскачеш. Хоч і звичні до всього, козацькі коні проти колючого піщаного вітру йшли неохоче, швидко втомлювалися, худнули на очах. У Кочкарській долині простояли добу — давали їм набратися сили.

Сиваш переходили ввечері — засвітла, ніч перепочили на березі, а вдосвіта в Крим уломилися три загони — один помчав на ханську столицю Бахчисарай, два інші полетіли на Козлов та Карасів, де здавна були найбільші невольничі ринки ханства і всієї Порти. Струснувши Крим,