Читати книгу - "Голодні ігри"

— Я перелякалася, що Катон убив тебе! — я заледве не кричала.

— Ні, зі мною все гаразд.

Піта пригорнув мене, але я й не ворухнулася.

— Катніс?

Я відштовхнула його, намагаючись привести до ладу свої почуття.

— Коли двоє людей домовляються про сигнал, то вони завжди залишаються в зоні досяжності цього сигналу. І якщо хтось із них не відповідає, значить, у нього неприємності, ясно?

— Ясно! — мовив він.

— Добре. Бо саме таке трапилося з Рутою, і я бачила, як вона померла! — мовила я.

Розвернулася, підійшла до рюкзака й відкоркувала нову пляшку води. Але я ще не була готова пробачити Піті. Я поглянула на їжу. Булочки і яблука були на місці, але хтось з’їв частину сиру.

— А ще ти їв без мене!

Насправді мені було байдуже, їв він чи ні, просто мені кортіло далі сваритися на нього.

— Що? Ні, я не їв, — виправдовувався Піта.

— Ага, виходить, яблука з’їли сир, — огризнулася я.

— Я не знаю, що з’їло сир, — відповів Піта виразно й повільно, наче йому вже уривався терпець. — Але це був не я. Бо я був біля струмка, збирав ягоди. Хочеш скуштувати?

Насправді я хотіла, але не мала наміру здаватися так скоро. Я підійшла й роздивилася їх. Я ще ніколи таких не бачила. Ні, бачила. Але не на арені. Це не ягоди Рути, хоча й дуже схожі. У Тренувальному Центрі нам також таких не показували. Я нахилилася вперед, узяла кілька ягід й уважно придивилася.

І немов почула батьків голос: «Не ці, Катніс. Ніколи не їж цих ягід. Це вовче лико. Вони отруйні. Ти помреш іще перш, ніж вони потраплять у шлунок».

Саме тоді пролунав гарматний постріл. Я різко розвернулася, перелякавшись, що Піта повалився на землю, але він стояв на місці й від здивування вигнув брови. За сотню кроків від нас з’явився вертоліт і підняв у повітря те, що залишилося від кощавого виснаженого тіла Лисячої Морди. Її руде волосся виблискувало на сонці.

Я мала здогадатися, тільки-но побачила сир...

Піта схопив мене за руку і підштовхнув до дерева.

— Вилазь нагору. Він буде тут за кілька секунд. Так у нас буде більше шансів.

Я зупинила його і заспокоїла:

— Ні, Піто, її убив не Катон, а ти.

— Що? Я жодного разу не бачив її відтоді, як почалися Ігри, — мовив він. — Як я міг її вбити?

У відповідь я тільки простягнула йому жменьку ягід.

Розділ 6

Мені знадобилося кілька секунд, щоб усе пояснити Піті. Те, як Лисяча Морда крала їжу в таборі кар’єристів ще до того, як я підірвала їхні запаси, як вона брала всього потроху, щоб ніхто не зауважив, як вона без вагань з’їла ягоди, гадаючи, що ми самі їх їмо.

— Цікаво, як вона знайшла нас, — мовив Піта. — Гадаю, це моя провина. Мабуть, від мене й справді забагато шуму.

Вистежити нас було так само легко, як стадо худоби, але я не хотіла його образити:

— Піто, вона дуже кмітлива. Була кмітлива. Але ти її перехитрив.

— Я ненавмисне. І це так несправедливо! Я маю на увазі, що ми обоє померли б, якби вона не з’їла тих ягід, — мовив він, а тоді сам виправив себе. — Ні, звісно ж, ми б не померли. Ти впізнала їх, чи не так?

Я мовчки кивнула:

— Ми називаємо їх вовчим ликом.

— Одна тільки назва чого варта, — сказав Піта. — Вибач, Катніс, я справді думав, що це ті самі ягоди, які мені приносила ти.

— Не вибачайся. Це означає, що ми ще на крок ближче до дому, еге ж? — підбадьорила його я.

— Я позбудуся решти ягід, — мовив Піта.

Він охайно зсунув їх на купку на плівці й хотів струсити геть, коли я вигукнула:

— Зажди!

Я витягнула шкіряний мішечок, який належав хлопцеві з Округу 1, і вкинула в нього кілька жмень ягід.

— Якщо Лисяча Морда купилась на це, то може, це спрацює і з Катоном. Якщо він вистежуватиме нас, а ми випадково загубимо мішечок, то можливо, він їх з’їсть...

— Тоді привіт, Округ 12, — мовив Піта.

— Саме так, — сказала я, прив’язуючи мішечок до пояса.

— Тепер Катону відомо, де ми, — мовив Піта. — Якщо він десь поблизу, то напевно бачив вертоліт і зрозумів, що ми вбили Лисячу Морду. Зараз він піде по нашому сліду.

Піта мав рацію. Можливо, це саме той шанс, на який сподівався Катон. Але навіть якщо ми негайно втечемо, нам усе одно доведеться смажити м’ясо, і тоді вогонь нас видасть.

— Розпалімо багаття. Просто тут, — запропонувала я і почала збирати гілочки.

— Тобі хочеться зіткнутися з ним? — запитав Піта.

— Мені хочеться їсти. Краще приготувати їжу, поки в нас є такий шанс. Якщо Катон знає, де ми, то нехай знає. Але також йому відомо, що нас двоє і що ми вистежили й убили Лисячу Морду. А це означає, що ти одужав. А розпаливши ватру, ми даємо йому зрозуміти, що ми не ховаємося, а навпаки, чекаємо на нього. На його місці ти б прийшов? — запитала я.

— Мабуть, ні, — мовив Піта.

У розгнічуванні багать Піті не було рівних. Він примудрявся запалити вогонь із вогких гілочок усього за кілька хвилин. Я також не забарилася і швидко впоралася з тушками зайців і білки, загорнула корінці в листочки, щоб вони пропарилися на вогні. Ми по черзі збирали зелень й уважно стежили за всім довкола, очікуючи несподіваної появи Катона. Але, як я й передбачала, ніхто не з’явився. Коли їжа зготувалася, я акуратно спакувала все в плівку, залишивши дві заячі ніжки, які ми з’їли по дорозі.

Я хотіла заглибитися в ліс, вилізти на високе дерево й отаборитися там на ніч. Але Піта опирався такій ідеї:

— Я, на відміну від тебе, не вмію лазити по деревах, та ще і з такою ногою. До того ж, Катніс, не думаю, що мені вдасться заснути на висоті п’ятдесятьох футів над землею.

— Але ж, Піто, залишатися на землі небезпечно, — наполягала я.

— Може, нам варто повернутися в печеру? — запропонував Піта. — Вода неподалік, і там легко захищатися.

Я зітхнула. Це означає, що нам