Читати книгу - "Пурпурові вітрила"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Але цього не досить для мене і вас, — сказав Філатр, коли ми переговорили і передумали про все, що пов’язано з кораблем Сеніелів. — Ще вчора я зустрів молоду даму — Біче Сеніель.
Очі Дезі висохли, і вона стримала посмішку.
— Біче Сеніель? — сказав я, розуміючи лише тепер, як було мені важливо знати про її долю.
— Біче Каваз. Філатр затримав паузу і докинув:
— Атож. На пароплаві в Ріолі. Її чоловік, Гектор Каваз, був з нею. Його дружині нездужалось, і він запросив мене, дізнавшись, що я лікар. Я не знав, хто вона, але почав здогадуватися, коли, почувши моє прізвище, вона запитала, чи знаю я Томаса Гарвея, який жив у Ліссі. Я відповів ствердно і багато розповів про вас. Пам’ятаючи про обережність, я вирішив не передавати лише нам з вами відомі факти того вечора, коли у Стерса грали у карти, і деякі інші обставини, іншого штибу, ніж ті, про які зазвичай говорять, коли трапляється випадкове знайомство. Але оскільки розмова торкнулася історії корабля «Та, що біжить по хвилях», я поклав собі за обов’язок викласти все, що бачив у лісовій затоці. Вона говорила стримано, і навіть це моє відкриття корабля вивело її зі спокійного стану тільки на одну-єдину мить, коли вона сказала, що про це слід було б неодмінно дізнатися вам. Її чоловік, людина напрочуд жива, дотепна й приємна, розповів мені своєю чергою про те, що попервах після весілля часто бачив вас уві сні на шлюпці удвох з молодою жінкою, обличчя якої було закрите. Тоді виявилося, що йому відома ваша історія, і розмова, добравши відвертості, повернулася до подій в Гель-Г’ю. Наразі він тримався невимушено. Жодного слова не було сказано Біче Каваз про її ставлення до вас, але я бачив, що вона сповнена впевненої задуми — здалеку, як берег дивиться на інший берег через синю рівняву води.
«Він міг би бути ближчий вам, дорога Біче, — сказав Гектор Каваз, — якби не трагедія з Ґезом. Обставини повинні були зімкнутися. Їх розірвала ця смута, ця раптова смерть».
«Ні, життя, — відказала молода жінка, поглядаючи на Каваза з довірою та посмішкою. — У ті дні життя поставило мене перед замкненими дверима, від яких я не мала ключа, щоб з його допомогою переконатися, чи це, бува, не імітація дверей. Я не стукаю в наглухо зачинені двері. Негайно ж з’ясувалося, що підтримувати стосунки неможливо. Не розуміють — значить, не існує!»
«Це сказано у запалі!» — зауважив Каваз.
«Чому? — вона щиро здивувалася. — Мені хочеться завжди бути тільки собою. Що може бути скромнішим, дорогий докторе?»
«Або грандіознішим», — відповів я, пристаючи на її слова. У неї був невеликий жар — незначна застуда. Я попрощався під живим враженням її особистості — враженням недоторканості та привітності. У Сан-Ріолі я зустрів Товаля, який зайшов до мене; побачивши моє ім’я в готельній книзі, він, дізнавшись, що я той самий доктор Філатр, негайно розказав усе про вас. Чи треба говорити, що я одразу зібрався і поїхав, кинувши всі справи у колонії? Саме так. Дедалі частіше нарікаю на пам’ять. Біче Каваз просила мене, якщо я вас зустріну, передати вам її лист.
Він покопався у портфелі і витягнув невеликий конверт, на якому стояло моє ім’я. Подивившись на Дезі, яка сором’язливо і похапцем кивнула, я прочитав лист. У ньому було п’ять рядків: «Будьте щасливі. Я згадую вас із вдячністю і повагою. Біче Каваз».
— Оце і все… — сказала розчарована Дезі. — Я чекала більшого. — Вона підвелась, її обличчя залив рум’янець. — Я очікувала, що в листі буде визнано право і щастя мого чоловіка бачити все, що він хоче і бачить, — там, де хоче. І мало бути ще ось що: «Ви маєте рацію, тому що це сказали ви, Томас Гарвей, який не бреше». І ось це скажу я за всіх: Томасе Гарвей, правда ваша. Я сама була з вами в човні і бачила Фрезі Ґрант, дівчину в мереживній сукні, яка не боїться ступити ногами на безодню, оскільки й вона бачить те, чого не бачать інші. І те, що вона бачить, дано всім: візьміть його! Я, Дезі Гарвей, надто молода, щоб судити про ці складні речі, але я знову скажу: «Людину не розуміють». Треба її зрозуміти, щоб побачити, як багато невидимого. Фрезі Ґрант, ти є, ти біжиш, ти тут! Скажи нам: «Добривечір, Дезі! Добривечір, Філатре! Добривечір, Гарвею!»
Її обличчя сяяло, гнівалось і сміялося. Мимоволі я встав з холодом в спині, що зробив відразу й Філатр — так дивовижно задзвенів голос моєї дружини. І я почув слова, сказані без зовнішнього звуку, але так виразно, що Філатр озирнувся.
— Ну от, — сказала Дезі, сідаючи і полегшено зітхаючи, — добривечір і тобі, Фрезі!
— Добривечір! — Почули ми з моря. — Добрий вечір, друзі! Чи не нудно вам на темній дорозі? Я поспішаю, я біжу…
Післяслово
Самітник із Зурбагана
Бунін потиснув Грінові руку і мовив:
— Нічого такого я не бачив, великий мій сусідо! Тобто бачив, але з протилежним результатом. Чи Ви часом не з Сибіру?
Грін дожував хліб з маслом і тільки тоді відповів:
— Із Зурбагана![31]
Пам’ятаю, як у дитинстві відкрив для себе «Купання червоного коня» Петрова-Водкіна. Велетенська фігура неприродного кольору (кажуть, що спершу маляр думав зобразити гнідаша) заповнює весь обшир картини промовистою грою пружних молодих м’язів і надає їй фантастичного, неправдоподібного характеру. На тлі хирлявого хлопчика кінь скидається на неприборканого гіганта, ладного от-от вирватися зі слабенької руки. Так стоїть справа і з фантазією Олександра Гріна, сучасника російського маляра: він насилу дає собі раду з її бурхливим польотом, але про це — згодом. Хай там як, а зараз, за багато років потому, я згадав цю картину, і згадав саме тому, що двох митців, здається, споріднює
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пурпурові вітрила», після закриття браузера.