Читати книгу - "Метелик"

— Метелику, ти забуваєш одну річ: я не прожив сім місяців, як ти, серед індіанців. Якби я був з тобою, то, може, думав би так само, як і ти. Я ж сидів у в'язниці.

— Даруй мені, я забув, я марю.

— Ні, ти не мариш, я, поза все, задоволений нашою втечею, бо й у мене були незабутні моменти. Мені тільки завдає прикрості те, що чекає на мене в «Людожерці». Там майже неможливо витерпіти п’ять років.

Тоді я розповідаю йому про своє рішення і відчуваю, що він реагує дуже позитивно. Мені приємно бачити, як мій друг піднісся духом. За два тижні ми постанемо перед військовим трибуналом. За чутками, майор, який головуватиме на трибуналі, людина дуже сувора, але, здається, справедлива. Він не прислухається до нашіптувань адміністрації. Тож це добра звістка.

Клузйо і я (Матюрет з першого дня після нашого повернення сюди перебуває в камері) відмовляємося від наглядача в ролі адвоката. Ми вирішили, що я говоритиму за всіх нас трьох і сам буду за адвоката.

Суд

Сьогодні вранці ми, поголені й підстрижені, в нових робах у червону смужку і в черевиках, чекаємо на подвір’ї, коли нас поведуть до суду. Два тижні тому з ноги Клузйо зняли гіпс. Він ходить непогано, навіть не кульгає.

Військовий трибунал почав засідати ще в понеділок. А сьогодні субота, отож уже п’ять днів тривають різні судові слухання: суд над тими двома, котрі віддали з'їсти мурахам тюремника, забрав цілий день. Їх обох засудили до страти, я так більше їх і не побачив. Брати Гравілі схопили тільки по чотири роки — забракло. доказ і в про вчинене людоїдство. Суд над ними зайняв понад півдня. Решта засуджених отримали по чотири-п’ять років дисциплінарної в’язниці.

Загалом інші чотирнадцять підсудних були засуджені суворо, але терпимо, без перевищення міри покарання.

Засідання починається о сьомій тридцять. Ми вже сидимо в залі, коли до неї входить майор у формі французьких колоніальних військ на верблюдах, а з ним старий піхотний капітан і лейтенант, які виконуватимуть обов’язки засідателів.

Праворуч від членів трибуналу сідає наглядач із галунами на кітелі;-це капітан, який представляє адміністрацію, тобто прокуратуру.

— Справа Шарр’єра, Клузйо і Матюрета.

Ми сидимо за якихось метрів чотири від суду. Я роздивляюся обвітрене в пустелі обличчя майора, якому років сорок — сорок п’ять, його шпакувате волосся на скронях, густі брови над чорними очима, що дивляться просто на нас. Це справжня військова людина. В погляді майора нема нічого лихого. За кілька секунд він пильно озирає нас і ніби зважує, чого кожен вартий. Я втуплююся в його очі, потім мимоволі опускаю погляд.

Капітан, який представляє адміністрацію, у своєму виступі вдається до перебільшень, тому й програє. Те, що ми оглушили наглядачів, він називає спробою вбивства. Що ж до араба, то капітан твердить, ніби той чудом уцілів під нашими численними ударами. Припускається капітан і ще однієї помилки, коли заявляє, що ми — саме ті в’язні, які вперше за всю історію цієї каторги понесли до далекої чужої країни ганьбу Франції.

— Аж до Колумбії! Пане голово, ці люди пропливли дві з половиною тисячі кілометрів! Вони побували на Трінідаді, Кюрасао, в Колумбії, і скрізь там люди, напевне, вислуховували їхні брехні про французьку тюремну адміністрацію!.. Прошу судити їх за дві провини: по-перше, за спробу вбивства я Бимагаю п’ять років, по-друге, за втечу — три роки. Разом — вісім років. Це для Шарр’єра й Клузйо. Для Матюрета я вимагаю лише три роки за втечу, бо з документів слідства випливає, що в спробі вбивства він участі не брав.

Голова:

— Суд хотів би послухати коротку розповідь про цю довгу одіссею.

Я розповідаю, не згадавши ні словом про те, як ми пливли по Мароні і як добиралися океаном до Трінідаду. Докладно змальовую родину Бауена та її доброту. Повторюю слова начальника трінідадської поліції: «Ми не беремося судити про французьке правосуддя, але не згодні з тим, що засуджених відсилають до Гвіани, і тому допомагаємо вам». Розказую про Кюрасао, про єпископа Ірене де Брюїна, про випадок з торбинкою із флоринами, потім про Колумбію, чому і як ми там опинилися. Швидко й коротко описую своє перебування серед індіанців. Майор слухає мене не перебиваючи. Лише уточнює деякі деталі з мого життя серед індіанців, потім розпитує про колумбійські в’язниці, зокрема про карцер у підземеллі в Санта-Марті.

— Дякую, суд із цікавістю вислухав вашу розповідь. Зараз зробимо перерву на п’ятнадцять хвилин. Я не бачу ваших захисників, де ж вони?

— Їх у нас нема. З вашого дозволу я сам захищатиму себе й своїх товаришів.

— Можете захищати, закон це не забороняє.

— Дякую…

За чверть години засідання суду продовжується.

Голова:

— Шарр’єр, суд дозволяє вам захищати себе й своїх товаришів. Проте попереджаємо: суд позбавить вас слова, якщо ви зневажливо говоритимете про представника адміністрації. Щодо захисту вам надається повна свобода, але не забувайте про пристойність. Вам слово.

— Прошу суд цілком і повністю відкинути звинувачення у спробі вбивства. Воно несправедливе, і я зараз це доведу. Торік я мав двадцять сім років, а Клузйо — тридцять. Ми саме прибули з Франції, і фізичної сили нам не бракувало. Один із нас має зріст метр сімдесят чотири, другий — метр сімдесят п’ять. Ми били наглядачів і араба залізними ніжками від ліжка. Але жоден із чотирьох серйозно не постраждав. Отже, ми ударяли їх дуже обережно, щоб тільки оглушити й не завдати їм особливого болю. Наглядач-обвинувач забув сказати — чи, може, він і не знає — про те, що ми обгорнули залізні ніжки ганчірками, щоб не вбити котрогось із них. Військовий трибунал складається з кадрових офіцерів і добре знає, що буде, коли дужий чоловік щосили вдарить когось по голові, скажімо, багнетом. А уявляєте, чим це може скінчитися для нещасного, коли то буде не багнет, а залізна ніжка?! Нагадую судові, що нікого з тих чотирьох, на яких ми напали, не поклали до лікарні. Мене засуджено до довічного заслання, і тому моя втеча, гадаю, — не таке вже й серйозне «правопорушення. У моєму віці важко змиритися з тим, що ніколи більш не повернешся до нормального життя. Я прошу в суду поблажливості до всіх нас трьох.

Майор перешіптується з двома засідателями, потім стукає молотком по столу.

— Підсудні, встаньте!