Читати книгу - "Фаренго. Ч. 2. Гніздо"

— Тобі все скажуть. Головне, що ти посвячена. Матимеш шанс. Йди до озера, дастури тебе знайдуть… Шанс є. Джи Тау не підуть за тобою, тому що бояться ґиргів. Чекатимеш. Наші знайдуть тебе на озері. Дадуть знак.

— Який знак?

— Сама побачиш. Знак буде. Обов’язково.

— Скажи мені: чому загинув Хепі? Чому? Що він зробив?

— Самовпевненість… Багатьох губить самовпевненість… — Ясмін ледь шепотіла, здавалось, останні сили залишають її. — А надіятись потрібно лише на Саошианта. Лише на нього…

— Як загинув мій брат? Чому його не врятували? — Пела у відчаї, не розрахувавши сил екзоскелету, штовхнула медичну валізу. Її уламки, разом з ампулами і медпакетами, розлетілись острівцем.

— Тобі все розкажуть… — голос Ясмін став майже нечутним. — Тікай… Буде знак…

Пела побігла острівцем, шукаючи серед пакетів з ліками гемоблокатори. Коли вона повернулась, вітальний індикатор на скафандрі Ясмін світився червоним. Це означало, що життя залишило тіло тієї, котру Пела вважала своєю дівчиною. Вона підійшла до Мурика. Його індикатор також сяяв безнадійним пурпуром. Тепер на острівці, окрім неї, не лишилось жодної живої людини. На мить їй здалось, що Ясмін лише марила. Й усе, щойно нею почуте, неправда. Марення пораненої монтажниці. Що треба лише дочекатись евакуаційного дискоїда, і все буде добре.

«Нічого доброго з того не буде, — сказала інша частина її єства, та, яка довго мовчала і чекала свого часу. — Ти завжди знала, що Імперія твій ворог, що вона ворог твоєї родини. Твоя мати уві сні назвала тобі ім’я Саошианта. Ім’я, яке ти до часу того сновидіння ніколи не чула. А найголовнішим підтвердженням слів Ясмін є те, що ґирги тебе не чіпають. Всіх убивають, а тебе — ні. Ґирги проти Імперії, і ти проти Імперії. Отже, ти — союзник ґиргів».

І Пела заходилась знімати атмосферні фільтри зі скафандрів загиблих десантників.

За годину після того, як вітальний індикатор на скафандрі Ясмін змінив колір із жовтого на червоний, капітан-командор Іван Тавберг прийняв рапорт від керівника групи захоплення. Офіцер рапортував з острівця, де знайшли свою смерть десантники Ґарсії. На екрані TVC Тавберг міг бачити трупи людей і ґиргів.

— Отже, ви вважаєте, що Махоніко загинула? — запитав він керівника групи.

— Ми, сір, не знайшли ані її тіла, ані тіла фрегат-лейтенанта Бехеште.

— Перевірте комплектацію скафандрів загиблих. Я навіть звідси бачу, що он у того скафандра, який поряд із вами, немає фільтра.

— Так, ви праві, сір, фільтри хтось відкрутив, — доповів офіцер після перевірки. — А також відсутні індивідуальні харчові пакети, комплекти антидотів, балони з питною водою і касети записуючих пристроїв. І жодного боєздатного «павука», сір. А за нашими даними, тут мало залишитись десь так до п’ятнадцяти боєздатних Мк8.

— Ви й досі впевнені, що усі на острові загинули?

— Ні, сір, не впевнений. Але ж навіщо їм «павуки»?

— Замітають сліди. Позитроніка «павуків» реєструвала все, що відбувалось на острові.

— Зрозумів, сір.

— Негайно починайте пошуки. Можете задіяти дискоїди і людей із резерву Со Лая. Посилайтесь на мій наказ. За провал операції відповідатимете за законами військового часу.

21

Зал Предків у помісті родини Палангус,

острів Фанар у Південному океані,

Аврелія (6КА81:4), система Мійтри (HD168443).

10 юна 417 року Ери Відновлення.

Перед тим як увійти до родового святилища, Найга Палангус зняла одяг і прикраси, залишивши на собі лише пояс, сплетений із трьох шовкових шнурів. Вона здійснила ритуальне очищення джерельною водою і розташувалась на семикутній циновці, розстеленій перед вівтарем. Там, поряд із негасимим полум’ям Арташахр, на самшитових підставках спочивали три мечі: сімейний дворучник Палангусів з іменними тагмами дванадцяти посвячених предків Найги, трьохсотлітній меч Дому Ферфаксів та акінак Тени Ферфакс, на лезі якого запеклась кров її вбивці. Біля мечів Найга поклала свої військові нагороди. Срібний Капітанський хрест Ордену Корабля і Зірки і восьмикутну відзнаку Рубінового Грона[72]. Світло Арташахра спалахувало і мінилось на каменях, емалях і металевих гранях імперських орденів. Срібло під цим світлом відблискувало шафраном і охрою, у рубінах пульсувала зловісна пурпурова темрява.

Для своєї останньої медитації у Залі Предків Найга зварила чорну сому[73]. Вона випила її не кваплячись, смакуючи кожен ковток густого напою зі специфічним запахом лісових нетрів Землі. Доки дух чорної соми не заволодів її тілом, вона підписала заздалегідь складений заповіт, поклала його до футляра і запечатала воском, відтиснувши родовий герб. Замість печатки вона використала рельєф із головою грифа, який майстри минулих часів помістили на держаку меча Палангусів[74].

Потім тіло Найги набуло пози лотоса. Вона уявила, що її плоть зливається у єдине ціле з островом Фанар, на якому двісті вісімдесят три роки жила її сім’я. Подумки вона злилась із мурами Залу Предків, з трьома поверхами і підземними бункерами родового будинку, з павільйонами і допоміжними спорудами помістя Палангусів. З дорослими, молодими і вмираючими садовими деревами, кущами і квітами, з посипаними океанським піском доріжками, з майданчиком для швидкісного конвертоплана, пляжем, енергетичною станцією і спортивним комплексом на серпатому узвишші. Вона відчула, як теплі хвилі Південного океану, наздоганяючи одна одну, набігають на пляж, як вітер крутить лопасті вітряних генераторів, як працюють градирні у житловій споруді, як повзають кімнатами і доріжками невтомні роботи-прибиральники, як у підземному кублі під ангаром зростають личинки отруйної диплоподи.

Найга злилась з водою підземних джерел, з фільтрованим повітрям усередині будинку і з живим повітрям Аврелії навколо нього. Злилась з тими хмарами, що неквапом пливли над островом, і з тим дощем, що збирався щедро пролитись на городні ділянки, вкриті товстим шаром модифікованого ґрунту. Злилась з могилами на сімейному цвинтарі й тінями предків, котрі повстали з інобуття, щоб зустріти її на порозі іншого Всесвіту.

Одночасно вона все ще залишалась у своєму фізичному тілі, й відблиски Арташахра блукали ебеновим обличчям тієї, яка заплатила всі борги світові, скинула всі тягарі та умовності й готувалась до найшляхетнішої з усіх можливих мандрівок. Уже тепер Найга відчувала несамовите полегшення. Світ спадав з неї, немов ланцюги з в’язня, залишаючи чисте, милосердне й не зіпсоване бажаннями та сумнівами Світло. Поступово стаючи ним, вона одночасно відчувала і усвідомлювала кілька рівнів сущого. Так забажалось примхливому духові чорної соми, і Найга, донька Чайдри, радісно корилась його бажанням.

Мандрівка почалась і тривала, тривала, тривала…

Перебуваючи одним цілим з островом, вона відчула прибуття дискоїда. Коли опори «літаючої тарілки» торкнулись покриття злітного майданчика, їй здалось, що на її спину сіла муха. З дискоїда вийшли люди і рушили до будинку. Найга передбачила їхнє прибуття. Минуло вже п’ять годин,