Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

Тоді це була ще дитина. А тепер, коли вона в літах, з неї вийшла чудова жінка. Твоя бабуся зрозуміла це з першого погляду. Вона сказала, що Жюп’єнова сестриниця шляхетніша за дука Ґермантського. — І все ж моїй матері було втішно усвідомлювати, що бабуся пішла з такого світу. Це було вищим виявом її любови до бабусі, бажанням уберегти її від останньої гризоти. — А все ж, як ти гадаєш, — спитала моя мати, — чи міг Сваннів батько — правда, ти його не знав

— коли-небудь уявити, що в жилах його правнука чи правнучки тектиме кров матінки Мозер, яка привіталася так: «Тень допри, банове», і кров дука Ґіза?

— Ох, мамо, це ще дивовижніше, ніж ти говориш. Сванни були людьми дуже достойними; їхній син і дочка, з їхнім становищем у світі, якби вони зробили хорошу партію, могли б досягти багато чого. Але все пропало, бо він побрався з кокоткою.

— О, зараз тобі і кокотка! Ти знаєш, люди, може, були злосливі. Я ніколи в це не вірила.

— Саме кокотка! Колись іншим разом я тобі розкрию... родинні таємниці.

Поринувши в глибоку задуму, моя мати промовила:

— Донька жінки, з якою твій батько не дозволив мені ні разу привітатися, виходить за небожа маркізи де Вільпарізіс, у якої твій батько спершу не дозволяв мені бувати — він вважав, що це для мене надто високі пороги! — І по паузі: — Син маркізи де Камбремер, з яким Лаґранден довго боявся нас знайомити, бо ми були для нього не надто вишукані, одружується з сестриницею людини, яка наважилася б до нас прийти тільки чорними сходами!.. А проте твоя бідолашна бабуся мала рацію. Пам’ятаєш, вона казала, що велике панство дозволяє собі те, що шокувало б дрібне міщанство, і що королева Марі Амелія втратила в її очах, підлещуючись до коханки принца Конде, аби та умовила його заповісти на користь дука Омальського? Пам’ятаєш, як вона не могла дарувати Ґра-монам, що дочки в цій родині, дівчата святого життя, ймену-валися Коризандами на честь роману їхньої прабабки з Генріхом Четвертим? Так діється, може, й серед міщанства, але не так відверто. Тобі не здається, що це могло б потішити твою бідолашну бабусю, — журно провадила мати, — адже всі радощі, які без протесту з нашого боку обминали мою бабусю, були найпростішими житейськими радощами: почути новину, подивитися п’єсу, навіть якусь «лицьовану». — Уявляєш її подив? Я певна, що для неї це було б потрясіння. Ці шлюби шокували б твою бабусю, їй було б неприємно про них чути. Краще, що вона про них не дізналася. — Хай би там що, а мамі було втішно думати, що на мою бабусю та чи інша подія справила б зовсім особливе враження, що пояснювалося її винятковим характером і що мало б велику вагу.

Коли заходила якась смутна подія, чого не можна було передбачити, — безголов’я або зубожіння якогось нашого давнього знайомого, якийсь супільний розрух, пошесть, війна, революція, моя мати казала собі, що, може, бабусі краще було нічого цього не бачити, що, може, вона б цього не винесла. Коли ставалося щось подібне, моя мати, на противагу лихим людям, яким було приємно уявити, що ті, кого вони не люблять, намучилися навіть більше, ніж можна було гадати, з любови до бабусі гнали від себе думку, що вона могла зазнати щось гнітюче, принизливе. Вона завжди уявляла, що бабуся стоїть навіть поза спокусами цього зла, для якого не повинно бути місця на світі, і думала, що смерть стала, по суті, для неї благом, уберігаючи від видовиська страшної теперішнос-ти таку шляхетну натуру, як вона, нездатну з нею примиритися. Оптимізм — це філософія минувшини. А що з усіх можливих минулих подій ми знаємо єдино ті, що відбулися, ми маємо зло, вчинене ними, за річ неминучу і вважаємо їхньою заслугою ту дещицю добра, яку вони не могли не принести з собою, причому нам здається, що без них те добро було б неможливе. Вона намагалася вгадати, що відчувала б моя бабуся, дізнавшись про ці події, і водночас переконувала себе, що наші не такі високі уми нічого б не передбачили. «Уяви собі, як твоя бідолашна бабуся дивувалася б!» — сказала мені спершу мама. І я відчував, що вона воліла б повідомити бабусі все особисто, їй було жаль, що бабуся ні про що не дізнається; їй здавалося несправедливістю, що стаються факти, в які бабуся відмовилася б вірити, залишаючись із хибним і не повним знанням про людей і суспільство, бо шлюб Жюп’єнового дівчиська з Леґранденовим сестринцем змінив би бабусин світогляд не меншою мірою, ніж коли б моя мати зуміла повідомити їй, що нарешті розв’язано проблеми повітроплавства і бездротового телеграфа, на її суд, нерозв’язні. Проте мамине бажання поділитися з бабусею тріумфами нашої науки незабаром здалося їй ще егоїстичнішим. Згодом я довідався — під час перебування у Венеції я не міг бути свідком цього всього, — що руки мадемуазель де Форшвіль домагалися дук де Шательро і принц Силістрійський, тоді як Сен-Лу женихався до мадемуазель д’Антраґ, доньки дука Люксембурзького. Ось як це зайшло. Оскільки мадемуазель де Форшвіль мала сто мільйонів, віконтеса де Марсант визнала її за блискучу партію для свого сина. Проте вона дала маху, хвалячись, як їй подобається ця дівчина — багата чи бідна, байдуже, не в багатстві, мовляв, щастя, хай вона і без посагу, а мати таку дружину — це мрія для найперебірливішого жениха. Що й казати, сміливі слова для жінки, ласої лише на сто мільйонів, які засліплювали їй очі. Одразу всім стало ясно, що вона ладила її для сина. Принцеса Силістрійська зчинила неймовірний галас, почала розводитися про високе становище Сен-Лу і заявляти, що коли він одружиться з дочкою Одетти і жида, йому доведеться розпрощатися з Сен-Жерменським передмістям. Віконтеса де Марсант, людина хоч і самовпевнена, одначе сп’ятилася від галасу, зчиненого принцесою Силістрійською, і відступила, а принцеса негайно заслала сватів від свого власного сина. Вона галасувала тільки для того, аби відбити Жільберту для себе. Тим часом віконтеса де Марсант, не бажаючи зостатися на бобах, миттю звернулася до мадемуазель д’Антраґ, доньки дука Люксембурзького. Зі своїми двадцятьма мільйонами та здавалася їй не такою жаданою, але вона знай товкла всім, що Сен-Лу не може побратися з якоюсь панною Сванн (про мадемуазель де Форшвіль уже не було й мови). Та невдовзі потому хтось мимохідь кинув, що дук