Читати книгу - "Соловей"

Зашивши вхідний отвір, вона відчула себе впевненіше і взялася до вихідного, а тоді заходилася бинтувати рану.

Нарешті вона закінчила й поглянула на свої скривавлені руки та спідницю.

Ізабель була дуже блідою та зовсім на себе не схожою. Її волосся було брудне та сплутане. Одяг просяк її власною кров’ю і кров’ю пілота. Вона була така молодою.

В’янн відчула такий пекучий сором, що її мало не знудило. Невже вона справді сказала своїй рідній сестрі забиратися й ніколи не повертатися?

Як часто Ізабель чула це від власної родини, від людей, які мали б любити її?

— Я заберу її до схованки в Брантомі, — сказав брюнет.

— Ні, не забереш, — відповіла В’янн. Вона бачила, як троє чоловіків стоять біля воза й про щось домовляються. Вона підвелася.

— Вона з вами нікуди не поїде. Через вас вона тут.

— Це ми тут через неї, — відповів чорнявий. — Я забираю її. Негайно.

В’янн підійшла ближче до молодика. Сила, яку вона побачила в його очах, раніше налякала б її, але тепер вона забула про страх та обережність.

— Я знаю, хто ти, — мовила В’янн. — Вона розповідала мені про тебе. Ти той хлопець із Тура, який кинув її із запискою, наче бездомного собаку. Ґастон, правильно?

— Ґаетан, — відповів той так тихо, що їй довелося нахилитися ближче. — І хто б казав. Хіба не ти відмовилася бути їй сестрою, коли вона цього так потребувала?

— Якщо спробуєш забрати її, я тебе вб’ю.

— Ти мене вб’єш? — усміхнувся він.

Вона кивнула головою на тіло Бека:

— Я вбила його лопатою, а він мені подобався.

— Годі, — втрутився Генрі, ставши між ними. — Вона не може тут лишатися, В’янн. Подумай. Німці прийдуть шукати капітана. Не можна, щоб вони знайшли тут жінку з вогнепальним пораненням і фальшивими документами. Розумієш?

До них підійшов здоровань.

— Ми поховаємо капітана й пілота. І сховаємо мотоцикл. Ґаетане, ти відвезеш її до схованки у вільній зоні.

В’янн переводила погляд з одного чоловіка на іншого.

— Але вже комендантська година, кордон за сім кілометрів звідси, а вона поранена. Як…

Не закінчивши своє запитання, вона вже знала відповідь.

Труна.

В’янн відступила назад. Ідея була така жахлива, що вона захитала головою.

— Я подбаю про неї, — сказав Ґаетан.

В’янн не вірила йому.

— Я їду з вами. До кордону. Коли побачу, що ви провезли її у вільну зону, піду назад.

— Ти не зможеш, — мовив Ґаетан.

Вона поглянула на нього.

— Тебе здивує, що я насправді можу. А тепер забираймо її звідси.

Розділ 26

6 травня 1995 року

Узбережжя штату Орегон

Це кляте запрошення переслідує мене. Присягаюся, воно ніби живе.

Тривалий час я його ігнорувала, аж от цього сонячного весняного ранку я знову бачу його на стійці. Дивно. Я не пам’ятаю, як прийшла сюди.

Якась інша жінка простягає руку. Це не може бути моя рука: лише не це кістляве жахіття з випнутими венами, яке б’ють дрижаки. Ця інша жінка бере конверт.

Її руки тремтять ще сильніше, ніж зазвичай.

Ми будемо раді бачити вас на зустрічі AFEES у Парижі 7 травня 1995 року, на п’ятдесяту річницю завершення війни.

Уперше родини та друзі провідників зберуться, щоб подякувати та вшанувати видатного Солов’я, також відомого як Жульєтт Жервез, у великій бальній залі готелю «Ilе de France» в Парижі о 19:00.

Поруч зі мною задзвонив телефон. Я тягнуся до слухавки, і запрошення падає на стіл.

— Алло.

Хтось говорить до мене французькою. Чи мені просто ввижається?

— Ви щось продаєте? — питаю я збентежено.

— Ні! Ні. Це щодо запрошення.

Я мало не впускаю слухавку від здивування.

— Було дуже складно знайти вас, мадам. Я щодо завтрашньої зустрічі провідників. Ми збираємося, аби вшанувати людей, завдяки яким рятівний маршрут Солов’я був такий ефективний. Ви отримали запрошення?

— Так, — відповідаю я, стискаючи слухавку.

— На жаль, перше запрошення, яке ми надіслали, повернулося назад. Пробачте за затримку, але… ви приїдете?

— Люди хочуть бачити не мене, а Жульєтт, якої вже давно немає.

— Ви помиляєтеся, мадам. Зустріч із вами багато б означала для багатьох людей.

Я так сильно кладу слухавку, ніби намагаюся вбити нею комаху.

Але раптом мене захоплює ідея повернення додому. Я не можу думати ні про що інше.

Роками я тікала від спогадів. Я ховала їх на запиленому горищі подалі від допитливих поглядів. Я казала чоловікові, дітям і самій собі, що в мене нічого не лишилося у Франції. Я думала, що зможу переїхати в Америку, почати нове життя й забути все, що я мала робити, аби вижити.

Тепер я вже не в змозі забути.

Невже я обдумую рішення? Свідоме та виважене рішення?

Я телефоную своєму турагенту й замовляю квиток у Париж через Нью-Йорк. Тоді пакую валізу. Вона невелика, схожа на багаж якоїсь бізнес-леді для дводенної подорожі. Я кладу нейлонові панчохи, кілька пар штанів і пару светрів, сережки з перлами, які мені подарував чоловік на сорокову річницю нашого шлюбу, і ще кілька найнеобхідніших речей. Я не маю уявлення, що може мені знадобитися, та й не можу ясно мислити. Потім я чекаю. Нетерпляче.

Викликавши таксі, я телефоную синові та натрапляю на автовідповідач. Пощастило. Не знаю, чи змогла б я сказати йому правду.

— Привіт, Жульєне, — кажу я якомога бадьоріше. — На вихідні я лечу в Париж. Мій рейс о першій десять. Я зателефоную, коли прилечу. Поцілуй за мене дівчат.

Я замовкаю, думаючи, як він засмутиться, отримавши це повідомлення. Усі ці роки я дозволяла йому думати, що я слабка. Він бачив, як я покладаюся на його батька й погоджуюся з усіма його рішеннями. Він мільйон разів чув, як я кажу: «Якщо ти так вважаєш, милий». Я стояла на узбіччі його життя замість того, щоб пустити його у своє. Це моя провина. Не дивно, що він любить неповну версію мене. «Я мала розповісти тобі правду».

Поклавши слухавку, я помічаю, що таксі вже приїхало. Я виходжу з кімнати.

Розділ 27

Жовтень 1942 року

Франція

В’янн сиділа на возі поруч із Ґаетаном. Біля них підстрибувала труна. У темряві лісу було складно знайти стежку: вони постійно зупинялись і розверталися. Раптом пішов дощ. За останні кілька годин вони не перекинулися і словом, лише час від часу хтось показував напрямок.

— Там, — нарешті сказала В’янн, коли вони наблизилися до узлісся.