Читати книгу - "Аптекар"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вечір вогні розпалив у степу,
І було одне зоряне небо вгорі,
А друге було біля ніг.
Скільки маків розквітло в цю ніч!
Скільки маків погасло!
Свічками жадань горять її руки,
І джерело дзвінке прокинутись намагається
Між уст зболілих від паморозків.
У стегнах вона зберігає ночі прекрасні,
Аж спотикається кров на закрутах.
Меч заважає — набік. І сагайдак, і лук.
Інший меч вислизає із піхов,
До інших келихів прикипають вуста, інше ллється вино,
Інша стріла напинає лук.
Тремтить тятива, і роса бризкає навсібіч.
Пиймо росу, упиваймось,
Цілющою вона буває лиш на свято Купала.
Його виступ був нагороджений оплесками і розімлілими усмішками пань.
— Дивні справи діються в нашому богоспасенному місті, скажу вам, — хитав головою Зиморович. — Спершу пропало двоє морців. Безслідно. Такого ще не було. Нехай вони корсари, нехай розбишаки, але — щоб отак серед білого дня щезнути? А далі гірше — вже маємо дві смерті. Спочатку гине бідна дівка, що теж дивовижна річ. А відтак — звичайний сміттяр. Кому він потрібен? Людина-мурашка! Його взагалі ніхто не помічав.
Запанувала тиша. Я уважно стежив за реакцією кожного, але не зауважив нічого особливого. Усе змінилося, щойно Зиморович раптом, звертаючись до доктора Ґрозваєра, промовив:
— Я чув, ваш син мав їхати на науку до Кракова. Однак затримався. — При цих словах Ґрозваєр спохмурнів, воліючи, мабуть, не чути цих слів. Але Зиморович продовжив: — Може, потребуєте якоїсь допомоги? Рекомендацій?
— Ні-ні, — відмахнувся доктор, — він застудився на полюванні. Нічого серйозного.
— А як лови — вдалися?
— Цього разу були самі зайці.
— Що ж — раз нараз не випадає. Не часто трапляється таке знамените полювання, як те, що відбулося влітку, коли ловці привезли аж два вепра і чотири сарни і смажили на оболоні, — промовив Зиморович. — Здається, на тім бенкеті були майже всі тут присутні зі своїми синами. А ви, пане Зількевич. Ви були на тому полюванні?
Зінькевич засовгався і вимушено усміхнувся.
— Та я що, я краще орудую оцим, — він показав на виделку і ніж, — оце моя рогатина і це мій спис.
Усі розсміялися. Я знову уважно оглянув усіх присутніх. Хтось із них або з їхніх синів був замішаний в обох убивствах. Таке враження, що Зиморович затіяв цю розмову недарма, бо й він уважно стежив за реакцією кожного. Та небавом уже всі розбилися на маленькі групки і поринули у якісь свої приватні розмови, доктор Геліас запропонував мені одійти до вікна, пояснивши, що хоче порадитись.
— Знаєте, я хочу довіритися вам у тому, що зі мною сталося цієї ночі. Це така дивна придибенція, що я не можу отямитися. Уявіть, що десь так над самим ранком, ще тільки починало сіріти, я відчув на вустах чиюсь долоню в шкіряній рукавиці. Холодну і шорстку. А біля горла — кинджал. Я розплющив очі. Наді мною стояв невідомий. Обличчя його видно не було. Я подумав, що то сон. Але почув виразний шепіт. Голос був хрипкий. Він нагадав мені давню історію з моєї нерозважної юності… Колись я звабив одну дівчину, ну, а потім, як то часто буває, покинув. Я не мав жодної звістки від неї. А тепер з вуст цього незнайомця довідався, що вона народила від мене дитину і, намагаючись приховати гріх, кинула її у річку. За те її втопили. А дитина вижила. І ця дитина стояла наді мною. То був син. Дорослий син. Він говорив, не висловлюючи жодної люті, говорив спокійним твердим голосом. Я слухав, затамувавши подих, і не міг нічого відповісти. Та, зрештою, що я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аптекар», після закриття браузера.