Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

відьма з молотом, який виблискував білим вогнем. І там, де молот урізався в коло, лиховісне червоне світіння каменів безсило гасло, залишаючи після себе лише темні мертві плями. Прямо на Ірчиних очах ці плями вкривалися сіточкою тріщин, камінь починав кришитися, розсипатися… А молот гупав усе ближче й ближче до жаби, яка металася довкола стели.

— Допоможіть! Вовки! Соколи! — відчайдушно заверещала блондинка.

— Вибачайте, ваша банькаста величносте, — витираючи сльози, що виступили від сміху, простогнав майор. — Але ми в бабські справи не втручаємось.

— Доглядальниці! Гримере! Продюсере! Ну хоч хто-небудь!

Дерев’яна швабра заїхала білявку по плечу. Шовковий рукав задимів, по ньому розповзлася горіла темна пляма, немов на тканину поставили розпечену праску, гостро запахло смаленим. На білій шкірі оголеного плеча червонів добрячий опік.

— Ага! — Тетянка, торжествуючи, із силою тикнула поперечкою швабри в блондинку, притискаючи красуню спиною до стели.

Від поштовху білявка впустила сумочку. Замочок відкрився… На камінь випав крихітний дамський пістолетик.

— Ось хто стріляв!.. — скрикнув дядько Микола. — Хоч ти й жаба, запроторю я тебе, кралечко, прямо як людину! За незаконне зберігання зброї, за напад на співробітника міліції, за важкі тілесні…— Він почав загинати пальці.

— За провокування міжнаціональних конфліктів! — швидко вставив майор.

Дядько Микола з осудом зиркнув на нього:

— Молодий іще ти, вовкулаче, вчити мене, але нехай уже буде до купи! — і він загнув іще один палець. — Що, кралечко, посидиш трохи, років так десять, га?

Царівна-жаба роздула горлянку й голосно заскрекотала:

— Хазяїне! Хазяїне! Хазяїне!

— Хто?!! — ледве не гепнувшись зі своєї швабри, скрикнула Ірка.

Здивована Тетянка так і завмерла з палицею в руках.

Зі стародавніх каменів вирвався язик лілового полум’я, а посередині нього затріпотіла якась тінь. Ось вона згустилася. Гнучка чоловіча постать у плащі ступнула з пітьми вперед. З-під мороку каптура темним червоним вогнем зблиснули вже знайомі зміїні очі з вузькою щілиною вертикальної зіниці. Коротко й гостро зблиснув перстень із кривавим рубіном.

Галявину сповнило тихе лиховісне шипіння. Ірка подивилася під ноги. Трави не було видно. Замість неї галявину суцільним килимом вкривали блискучі в’юнкі зміїні тіла. Змії звивалися поміж ніг укляклих перевертнів. Спліталися в клубки довкола сплячого Богдана й заціпенілого в нього на грудях кота. Ставали на хвости, тріпочучи язичками прямо перед обличчям дядька Миколи. Змія звивалася й на перехресті Тетянчиної швабри. Змії заповзали на кам’яні кільця, притлумлюючи своїми тілами їхнє жовтогаряче світіння. А дві товсті гадюки звисали зі стел центрального вівтаря, на якому, притискаючись один до одного, немов перелякані діти, сиділи нещодавні суперники.

— Казав мені дядько, що вся ця історія добром не скінчиться, — простогнав Рудий.

— Старших треба було слухати, а не за жабами бігати, — зажурено відповів Кречет.

— Хазяїне! — блондинка, гублячи босоніжки, кинулася до постаті в темному плащі.— Не гнівайтеся на мене, хазяїне! Знову не вийшло! — Царівна коротко схлипнула й тицьнула пальцем в Ірку, яка ширяла в повітрі.— Це все вона, вона винна!

— Ну чому ж, цього разу ти впоралася, — морок під каптуром прихильно кивнув, вузькі зіниці засвітилися торжеством. — Звісно, було б краще, якби ви самі знищили одне одного, Симарглові вигодованці! — крикнув він, стоячи посеред перевертнів. — Але так теж непогано! Що, попалися, пташенятка-цуценятка? Усіх на вівтар пошлю! Буде чудова жертва! Тільки не Симарглу! Не тобі, старий боже! — прогорлав він і задоволено додав: — Мені. А її, останню і єдину твою надію!.. — Він рвучко простяг руку, вказуючи на завислу в повітрі Ірку. — На ланцюг, у намордник!.. У будку!! До самої смерті!!!

Сплетений із мороку товстий батіг вистрілив з його руки, зашморгом накрив Ірку, яка намагалась ухилитися. Дівчинку щосили жбурнуло на землю. Вона відчула, як корчиться, змінюється під тиском батога, що її обплутував. Ось замість рук з’явилися тонкі собачі лапи. Гострі пазурі розпороли шкіру кросівок зсередини. Голову здавило обручем нестерпного болю. Відьма закричала, та навіть її власний крик не зміг заглушити скреготу черепних кісток, що випускали на волю м’які собачі вуха.

І цими самими вухами Ірка почула, як зловтішно регоче Царівна-жаба.

— Отак тобі! — горланила та. — Жабою мене виставляти! А сама? Монстр! Чудовисько!

В Ірки потемніло в очах. Вона програла! Вона боялася залишитися чудовиськом і потягла своїх друзів на Хортицю, і тепер вони загинуть через неї, і перевертні теж загинуть, а вона все одно перетвориться на монстра! Та ще й хтозна-хто насмілився знущатися з неї!

— Сама ти монстр! Тупа блондиниста жаба! — насилу рухаючи щелепами, які вже почали змінюватись, прохрипіла Ірка. — А я — людина! Відьма! Я Хортиця!

— Хо-ортиця… — чітким передзвоном відгукнувся острів. — Хо-ортиця!

Темний батіг, що ним була обплутана Ірка, враз луснув, немов його розірвала чиясь гігантська рука.

— Дурепа! З тобою тільки зв’яжись! — завив чоловік у темному плащі й одним ударом скинув блондинку з кам’яного кола.

Царівна-жаба стрімголов покотилась прямо по зміях, які встеляли галявину. А кам’яні кільця раптом спалахнули гострим, шаленим торжеством, наче сталося щось довгоочікуване, те, у що вони вже не вірили, на що не сподівались, а воно все-таки прийшло, от воно, от! Пробиваючись крізь сплетіння зміїних тіл, жовтогаряче світло палахкотіло з новою силою.

Ірка важко підвелася. Сильні лапи хортиці якось безглуздо підгиналися під людським тілом. Розідрані кросівки теліпалися на пазуристих лапах, а м’які ганчірочки вух били по щоках.

Перевертні відводили очі, не в змозі дивитися на понівечене, наполовину людське обличчя, наполовину собачу морду. В Ірки темніло в очах, галявина зі зміями повсякчас кудись зникала. Свистяча вирва закручувалася, несучи дівча все вглиб і вглиб, назустріч переплетеним кам’яним кільцям.

— Протолча… — на межі слуху прошелестів примарний голос.

Крізь морок проступили розпливчасті постаті. Слов’янські лицарі в плетених кольчугах і плащах із вовчої шкури кружляли біля прикрашеного двома стелами кола в центрі розірваного кам’яного кільця. Зв’язаного бранця кидали на вівтар, у жовтогарячому світлі зблискувало довге лезо меча…

— Симаргл!!! — несамовито завиваючи, вовкулаки всією зграєю вставали над закривавленим вівтарем.

— Гілея… — відгукувався інший голос.

Святилище здригалось від кінського тупоту, навколо кам’яної «вісімки» неслися вусаті скіфські вершники, кидаючи до підніжжя стел свої жертви, і коротке лезо акінака встромлялося в людські груди…

— Симаргл!!! — широко розпростерши крила, соколи розліталися прямо із сідел.

— Симаргл… — насилу ворушачи губами, тихо мовила Ірка.

І кам’яна галявина відгукнулася, вся разом, начебто тільки цього слова тут і чекали.

— Цього не досить, моя дівчинко, ти ж знаєш, — шепнув прямо їй у вухо голос дядька Миколи. — Напій його кров’ю, моя дівчинко, напій його життям, і він дасть тобі свою силу! Сама врятуєшся і всіх урятуєш!

— Дай йому! Дай йому нашу кров, наші життя! — кричали Кречет з Рудим. — Убий