Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

більше ніколи мене не бачила. До Маріяни мені було діла рівно стільки ж, як до цигарок і запальнички. Її щастя, що так, бо мене несла моя сила, а у Францію я приїхав, бо вдома було мені затісно. У Сараєві я міг ще декілька разів проспівати «Джулзулейху», напитися, потрощити все у пивничці, поперевертати автівки на парковці, щоб про мене ціле місто гуло, але цього мені було вже замало.

Наступне, що пам’ятаю, — двоє жандармів б’ють малого грека. Молотять його дерев’яними кийками, він стогне й благає своєю кумедною мовою, а з кишень у нього котяться яблука. Через ті яблука його й били. Він украв їх, і на нього заявили. Бачу, що вб’ють його, вони можуть собі це дозволити, бо ніхто не питатиме про малого грека, його ім’я не зазначено в книгах, паспорта немає, жодного посвідчення особи також, ніхто про нього не знає, ніхто за ним не плакатиме. Якщо мати й плакала, це було ще тоді, коли він утік зі своєї Греції. Мабуть, вона й так думає, що його більше нема, що він мертвий, і жандарми знають це, тому так безбожно й товчуть його. І битимуть, поки не вб’ють. Вони насолоджуються, як і я, можливо, насолоджувався б, якби був на їхньому місці. Людей вбивати заборонено, але ж скільки на світі тих, задля кого цю заборону варто було б скасувати. Скільки тих, що в твоєму житті були найгіршими з найгірших. Тому ти й зловиш малого грека, і вб’єш його, бо не міг убити їх. Розумію жандармів, кажу ж, на їхньому місці я теж би так учинив, та й грек мені зовсім не подобається, я його взагалі не знаю. А якби й знав, то все було б так само. Легше зрозуміти їх, що збираються його вбити, ніж його, що крав яблука. Нащо йому здалися ті яблука, от якби банк пограбував — оце було б зрозуміло. Але яблука? І тим не менше, сказати, що він заслужив бути вбитим — е ні, брате, аж ніяк! Ніхто не заслуговує бути вбитим лише за те, що його ім’я не зазначено в книгах.

Стою я отак, дивлюся, як його вбивають, і думаю, скільки ще витримає малий грек, перш ніж упаде. І чи вони тоді товктимуть його ногами, чи далі палицями. У ту мить вищий і грубший жандарм задихався, став перепочити трохи й зауважив мене. «Чого дивишся? — крикнув і махнув на мене своїм кийком. — Забирайся, поки й тобі не дісталося!»

Тут мені аж в очах потемніло. Якщо збираєшся його вбити, яке твоє діло, дивлюсь я чи ні? Але де там, ці двоє хотіли б, щоб ніхто не бачив, щоб усе лишилося між ними, як у тих мазунчиків, що опинилися у в’язниці: на волі їх чекають коханки й дружини, а вони, коли притисне, починають паруватися між собою, по-чоловічому. Їбуться в своїх клітках, як звірі, всі до одного фраєри, які на волі розмазали б підара по землі, щойно побачивши, але їм важливо, щоб ніхто не бачив і ніхто нічого не знав. Нехай все залишиться між ними двома. Оце вже мені не сподобалося, і я не втік, а навпаки втрутився в бійку. Повалив жандармів на землю, бахкав їхніми головами об стіни, топтав ногами їхні яйця на асфальті, але, руку на серце поклавши, і вони мене добряче відгамселили. Якщо все підсумувати, вийде нічия. Малий грек, ясно, втік. Більше я не бачив ні його, ні тих двох жандармів, яким зіпсував забаву.

Потім я подався у Мілан, один турок за гроші перевіз мене через кордон у багажнику, і там я мав сутичку із якимись циганами, нашими боснійськими, що збили великий капітал на жебракуванні, але не гребували й тим, щоб виставляти дівчат на залізничному вокзалі. Побачать чоловіка, що повертається з роботи, костюм, краватка, зачіска, ти ж знаєш італійців! І видно по ньому, що вдома чекає така мегера, поруч із якою на іншу він і глянути не сміє; от до такого мої цигани й прискакували й показували йому дівчинку, якій ще й п’ятнадцяти не було, можна було б подумати, що вона ще в ляльки бавиться. Який італієць не очманіє! Він ішов з нею в чоловічий туалет, вона розстібала йому ширінку, брала член у рота і трохи бавилася з ним, а тоді прикушувала зубами. Італієць скрикував, а циган, який весь цей час стояв під кабінкою, чемно казав на це, щоб той витягнув гаманця з кишені й перекинув через двері, тоді мала його відпустить. Інакше — відгризе! Але вона відпускала не одразу, чекала, щоб циган утік з гаманцем. І що італійцеві залишалося після цього? Заявити на малу в поліцію? Великі гроші цигани гребли, отак по-джентльменському, і не боялися в’язниці. Раз чи два траплялося, що вони хибно обирали жертву, італійця, що не був аж таким вихованим, або такого, якому недостатньо було щастя залишитися при своєму члені, і тоді дівчині це коштувало побиття. Одна після такого лишилася зі спотвореним лицем і без ока, її порізало склом, але заміна знайшлася легко.

Ті ж цигани потроху щипали кишені на вокзалі, і сталося так, що вкрали великі гроші в чоловіка, в якого я жив, звався він Алдо, хороший такий літній чоловік. Прийшов тоді додому в сльозах, поцупили в нього всю пенсію. І що я ще міг зробити — пішов на вокзал, знайшов циган і відібрав у них усі гроші. Там було цілих десять пенсій для Алдо. Потім вони ганялися за мною по Мілану, мовляв, або я повертаю гроші, або вони мене заріжуть. Бачу тоді — забагато їх, краще мені пошукати нове місто для себе.

Тоді я добрався якось до Відня й Франкфурта, і нарешті опинився в Амстердамі. Сидів на лавці над каналом, а навпроти мене стояв корабель, на якому щось святкували. Ревіла музика, сміялися люди, час від часу хтось підбігав до борту, щоб виблювати в канал, мене ж навіть не помічали, хоч могли б за ногу вхопити, поки блювали. Тоді я подумав: ет, Сейо, нащо тобі здалося все це! Так і вирішив повернутися додому. Даремні й сила, і лють, якщо люди не помічають, навіть коли впритул на тебе дивляться.

Два дні допитували мене в сараєвській міліції, а я й не особливо брехав їм. Сказав, що закохався був у дівчину з французького посольства і втік разом із нею в Париж. «І що було потім?» — питає інспектор. «Нічого, — кажу, —