Читати книгу - "Готель"

— То вам просто треба було тихенько пересидіти той час!

— Ми так і вирішили зробити. Але це було нелегко. По-перше, жила, на яку ми натрапили, відгалужувалася від уже діючої копальні, а по-друге, крім нас у тому районі були й інші старателі. Головне ж, у нас із Гаймі кінчилися гроші й харчі.

Олберт Уеллс кивнув офіціантові, що проходив мимо.

— Я все ж таки вип’ю ще чашечку кави. А ви?

Вона похитала головою.

— Дякую, більше не хочу. Що ж було далі?

— А далі, Крістіно, настали три найдовші місяці в моєму житті. І, мабуть, найтяжчі. Живилися ми рибою та якимись корінцями. Під кінець я був худий, як тріска, ноги почорніли від цинги, й на додачу мав уже і бронхіт, і флебіт. У Гаймі болячок було не менше, але він ніколи не скаржився, і за це я полюбив його ще більше.

Він помовчав, поки офіціант ставив на стіл каву, потім заговорив знову.

— І от — останній день вересня. До нас уже доходили чутки, що на ту ділянку націлюємося не тільки ми, а тому діяти треба було напевне. Точно опівночі ми забили свої стовпи. Я пам’ятаю ту ніч — темно, хоч в око стрель, сніг, хуртовина…

Він знову взяв чашку в обидві долоні.

— Тільки це я й запам’ятав, бо таки не витримав, звалився з ніг і прийшов до пам’яті у лікарні аж в Едмонтоні, мало не за тисячу миль від тієї ділянки. Потім я довідався, що то Гаймі вивіз мене звідти, хоч я й досі не розумію, як йому це вдалося. І на літаку полярної служби переправив мене на південь. Кілька разів і по дорозі, і в лікарні на мені ставили хрест. Але я не помер. Хоч потім, коли більш-менш одужав, почав шкодувати, що лишився живий.

Він ковтнув кави.

— Невже ваша заявка виявилася незаконною? — спитала Крістіна.

— Ні, із заявкою все було гаразд. Річ була не в ній, а в Гаймі. — Олберт Уеллс задумливо потер ніс, схожий на горобиний дзьоб. — Тут мені треба повернутися трохи назад. Сидячи на тому березі — чекаючи кінця вересня — ми з Гаймі склали два документи. Кожен з нас на папері відмовлявся від своєї половини ділянки на користь другого.

— Навіщо ж ви це зробили?

— Взагалі-то це придумав Гаймі: на випадок, якщо хтось із нас вріже дуба. Якби це сталося, то той, хто лишився живий, мав би документальне підтвердження, що йому належить уся ділянка. Гаймі сказав мені, що такий документ дозволив би уникнути зайвої юридичної тяганини. А, мовляв, якщо ми обидва виживемо, то просто порвемо ці папірці. Я вирішив, що він має рацію.

— Отже, поки ви лежали в лікарні…

— Гаймі пред’явив мою розписку й зареєстрував усю ділянку на себе. А на той час, коли я став на ноги, Гаймі був уже її повноправним власником, на ділянці кипіла робота, й золото текло в його кишені. Я довідався, що одна компанія вже запропонувала йому за ділянку чверть мільйона, що були й інші пропозиції…

— І ви нічого не могли зробити?

Старий похитав головою.

— Я вирішив, що програв, не зробивши й одного ходу. І все-таки, вийшовши нарешті з лікарні, я позичив грошей і подався на північ.

Олберт Уеллс замовк і помахав комусь рукою. Крістіна, озирнувшись, побачила, що до їхнього столика наближається Пітер Макдермот. Вона вже думала, чи згадає Пітер про її запрошення — приєднатися до них у ресторані. Серце її радісно тьохнуло, але в ту ж мить вона зрозуміла, що Пітер чимось страшенно пригнічений.

Старий дружньо привітався з Пітером, і до столика підбіг офіціант — приніс стільця.

— Хотів прийти раніше, — промовив Пітер, сідаючу — але затримали всякі справи.

«Знайшов що називати „всякими справами“!» — подумав він.

Сподіваючись, що пізніше вона зможе побалакати з ним сам на сам, Крістіна промовила:

— Містер Уеллс розповідає мені цікаву історію. Я дуже хочу дослухати її до кінця.

Офіціант поставив перед Пітером каву. Пітер узяв чашку й кивнув старому:

— Давайте далі, містере Уеллс. Вважаймо, що я спізнився на кіносеанс: початок подивлюся пізніше.

Той усміхнувся, дивлячись на свої натруджені руки.

— Та лишилося, власне, вже небагато, хоч кінець у цієї історії трохи несподіваний. Діставшись до Єллоунайфа, я розшукав Гаймі в одному бараці, що гучно іменувався готелем, і з порога почав викладати йому все, що думав про нього. І що крутішими словами я його обзивав, то ширше він усміхався! Я навіснів, кричав, що порішу його на місці, а він у відповідь тільки шкірив зуби — знав, сучий син, що я на таке не здатний.

— Який мерзотник! — вигукнула Крістіна.

— І я так думав. Та коли я викричався, Гаймі сказав: «А тепер ходім зі мною», — і повів мене до адвоката. Приходимо — і той кладе переді мною документ, згідно з яким я вважаюся повноправним співвласником ділянки!

Крістіна недовірливо похитала головою.

— Не розумію. Чому ж він…

— Гаймі все пояснив. Щоб якнайшвидше організувати виробництво, йому треба було оформити безліч всіляких паперів. А що я лежав у лікарні, майже весь час непритомний, то він без мого підпису нічого не міг би зробити. Отже, Гаймі скористався з моєї розписки й почав діяти. Він і не думав позбавляти мене моєї половини, і навіть одразу склав духівницю — якби він помер, то все перейшло б до мене.

Пітер Макдермот і Крістіна дивилися на нього широко розкритими очима.

— Згодом, — провадив далі Олберт Уеллс, — я склав таку саму духівницю на його ім’я, і партнерство наше грунтувалося на цій основі, аж доки Гаймі не помер, а сталося це п’ять років тому… Так, Гаймі дав мені добру науку: якщо ти віриш у когось, не поспішай міняти своєї думки про нього.

— А як же ділянка з копальнею? — спитав Пітер Макдермот.

— Ділянка? Нам безліч разів пропонували продати її, але ми відмовлялися, так і не продали. Вона тепер одна з найбагатших і найприбутковіших на півночі. Я туди частенько навідуюсь, згадую минуле…

Крістіні на мить відібрало мову, а потім вона, затинаючись, вимовила:

— Виходить… ви… ви… власник золотої копальні?!

Олберт Уеллс весело кивнув.

— Авжеж. І не тільки копальні.

— Дозвольте поцікавитись, — сказав Пітер Макдермот, — чого ж іще, крім копальні?

— Ну, всього зразу я, може, й не згадаю. — Старий посовався на стільці, — Мені належать також дві газети, кілька пароплавів, страхова компанія, всіляке нерухоме майно. Минулого року я придбав мережу. продуктових крамниць. Мені