Читати книгу - "Книга Балтиморів"

те, щоб йому потрібна була їхня допомога, та він хоче їх зацікавити, сподівається, що вони колись переймуть керівництво фірмою й від того вона ще дужче процвітатиме. Ті два юнаки — найбільша його гордість. Вони чемні, розумні, спортивні, виховані; їм ще нема й сімнадцяти років, та вже відчувається, що це чоловіки. Він запрошує їх до свого кабінету, ділиться з ними своїми задумами і стратегією, питається їхньої думки. Мій батько цікавиться механізмами, він гадає, що потрібно розвивати технології, добирати легші сплави. Він хоче стати інженером. Дядечко Сол більше схильний до теоретичних міркувань: він полюбляє вигадувати стратегії розвитку компанії. Макс Ґольдман задоволений: хлопці доповнюють один одного. Вони не суперники: навпаки, в кожного свій підхід до справи. Літнього вечора він полюбляє гуляти з ними вулицею. Вони ніколи не відмовляються. Ідуть собі вкупі, розмовляють, часом сідають на лаві.

Упевнившись, що ніхто їх не бачить, Макс Ґольдман простягає їм свою пачку з цигарками. Він ставиться до них як до чоловіків. «Мамі нічого не кажіть». Часом вони цілісіньку годину сидять на лаві, обговорюючи світові проблеми, і забувають про час. Макс Ґольдман говорить про майбутнє й бачить своїх синів, які орудують всією країною. Він кладе їм руки на плечі й каже: «Ми відкриємо філії по всьому узбережжю, й ваговози, пофарбовані в кольори Ґольдманів, колесуватимуть по всій країні».

Макс Ґольдман не знає, що, лишившись удвох, його сини сягають набагато далі: їхній батько хоче відкрити два заводи? Вони відкриють десять. Вони мислять широко. Мешкатимуть вони в тому самому кварталі, у двох будинках, що стоятимуть поруч, літніми вечорами разом гулятимуть. Куплять удвох літній дім на березі озера і збуватимуть там вакації зі своїми родинами. У кварталі їх звуть брати Ґольдмани. Поміж ними тільки рік різниці, й обидва прагнуть до досконалості. Рідко можна побачити одного без другого. Вони ділять усе, в суботу ввечері удвох виходять на люди. Їдуть до Нью-Йорка на Першу авеню. Їх завжди можна знайти у Шмульки Бернштайна, який тримає перший кошерний китайський ресторан у Нью-Йорку. Сидячи на стільцях у китайських шапочках, вони пишуть найкращі сторінки їхньої молодості й вчиняють прекрасні подвиги.

*

Минули десятиліття. Все змінилося.

Ви не знайдете будівель родинного підприємства. Принаймні таких, якими вони були за тієї пори. Почасти їх розвалили, почасти стоять вони занедбані і вже стали руїнами, відколи проект із будівництва нерухомості на тому місці заблокувала асоціація місцевих мешканців. «Ґольдмана і компанію» купила 1985 року технологічна фірма «Гаєндрас». Не знайдете ви і місць їхньої юності. Ресторану Шмульки Бернштайна вже нема. На тому місці на Першій авеню стоїть тепер модний богемний ресторан, де частують сандвічами зі смаженим сиром. Єдиною згадкою про минуле є стара світлина, що висить біля входу. На ній видно двох підлітків, що сидять на стільцях, вони дуже схожі між собою, й на головах у них китайські шапочки.

Якби бабуня Рут не розповіла мені про це, я ніколи не зміг би собі уявити, що мій батько і дядечко Сол були колись такі нерозлучні. Поміж сценами, які я спостерігав у Балтиморі в День подяки чи під час зимових вакацій у Флориді, й розповідями про їхнє дитинство, здавалося, лежала відстань у сотні світлових років.

Пригадую, як ми разом вибиралися в ресторан у Маямі. Мій батько і дядечко Сол наперед домовлялися, де ми будемо обідати, обираючи зазвичай із переліку хороших закладів, до яких ми всі полюбляли ходити. Наприкінці обіду, попри дідусеві протести, рахунок оплачували рівними частками мій батько і дядечко Сол, в ім’я цілковитого симетричного братерства. Та інколи, раз на сезон, дядечко Сол водив нас до розкішного ресторану. Він наперед казав «я вас запрошую», а це для всіх трохи збуджених Ґольдманів означало, що для моїх батьків той заклад задорогий. Загалом, усі були в захваті: Гіллель, Вуді, я раділи, що відкриємо для себе нове місце. Дідусь і бабуся захоплювалися геть чисто всім — і розмаїттям меню, й красивими сільничками, і дорогим посудом, й вишуканими серветками, і милом у вбиральні, й світляними пісуарами з автоматичним змиванням. І тільки мої батьки скаржилися. Перед походом у ресторан я чув, як матінка нарікала: «Мені нема чого вбрати, немає одягу для такого візиту. Ми ж на вакаціях, а не в цирку! Зрештою, ти, Натане, міг би щось сказати». Після обіду, виходячи з ресторану, мої батьки трохи відставали від процесії Ґольдманів, і матінка казала, що їжа не варта тих грошей, що за неї заплатили, а кельнери надто вже запопадливі.

Я не розумів, чому вона так ставилася до дядечка Сола, замість того щоб дякувати йому за щедрість. Якось я почув, що вона назвала його геть непристойними словами. За тієї пори в компанії, де працював мій батько, йшлося про скорочення штатів. Я нічого не знав про це, та мої батьки навіть збиралися відмовитися від вакацій у Флориді, щоб відкласти трохи грошенят на чорний день, проте все ж таки вирішили не робити цього. Тоді я гнівався на дядечка Сола за те, що він так принижував моїх батьків. Він наче насилав на них грошові вроки, через які вони ніби аж меншали, стаючи двома нікчемними скигліями, які мусили корчити з себе бозна-що і погоджуватися на частування обідом, за який не могли заплатити. Бачив я і те, якою гордістю сяяли очі моїх дідуся й бабусі. Я чув, як після тих обідів дідусь Ґольдман усім розповідав, якого успіху доскочив у житті його син, великий Сол, король племені Балтиморів. «Аби ви тільки бачили, що то за ресторан! — казав він. — Французьке вино, якого ви в житті своєму не куштували, м’ясо аж тане в роті, а персонал який запобігливий! Ви і слова сказати не встигнете, як ваш келих уже повний!»

У День подяки дядечко Сол купував квитки в перший клас дідусеві та бабусі, щоб вони прилетіли до Балтимора. Вони захоплювалися зручними кріслами в літаку, пречудовим обслуговуванням, їжею, яку подавали в порцеляновому посуді, й тим, що вони могли піднятися на борт перші. «Нас першими запрошують до літака! — переможно вигукував дідусь, розповідаючи про свої мандрівні подвиги. — І не тому що ми старі й немічні, а тому, що завдяки Солові ми важливі клієнти!»

Усе моє життя я бачив, як дідусь із бабцею просто-таки носили дядечка Сола на руках. Будь-який його вибір був правильний, кожне слово правдиве. Я бачив, що вони любили тітоньку Аніту, як свою рідну доньку, бачив, як вони шанували Балтиморів. Хіба ж можна