Читати книгу - "Диво"

чим тільки й може пахнути волосся в такої небувалої дівчини. Князь добрався вже до оленячих нутрощів, його руки натрапляли на загуслі кім’яхи крові, блукав пальцями в теплому, слизькому, страшному на дотик, потім недбало викладав нутрощі в підставлену Пеньком велику череп’яну миску, потім вирізав з туші найсоковитіші шматки і передавав їх Забаві, розчесаній, вимитій, відсвіженій, у сухій полотняній сорочці, вміло підтиканій, так що не заважала вона рухатися і водночас відкривала всю привабливість дівочої постаті. Коснятин наливав меду ще й ще, Забава з поміччю Торда стала смажити оленину на жару. Ярослав закінчував свою важку й квапливу роботу, тепер мав змогу частіше кидати погляди на дівчину, бачив її міцну, мов точену з важкого коштовного дерева постать, її голу до ліктя руку, округло-м’яку й водночас дужу, серце йому заходилося від вигравання полум’яних відблисків на обличчі в Забави, з кожною хвилею ставав молодшим і молодшим, вкінець, здурілим, ошалілим, а тут ще Коснятин, чи то захмелівши, чи вдаючи захмелілого, розвалився на зелених ялинових лапах коло вогню, підставляв до полум’я свої мокрі дорогі чоботяри, аж валувала з них пара, затягнув соковитим басом:

Ой то ж не кума,

А що довга пелена.

Пеньок, шкірячії жовті зуби з рудих своїх хащів, задерикувато підхопив несподіваним у його малому тілі дзвінким голосом.

Ото ж мені кумася,

Що підтикалася!

А там уже вдвох вони, посадник і простий княжий холоп, з вилясками й погуками докричали свою приспівку до кінця:

І підтикалася,

І підсмикалася,

Ще й підперезалася —

Мені сподобалася!

Співали про князя — знав це й він, І всі, хто був у хижі. Та Ярослав і не робив таємниці з свого захоплення. Поки ті вигорланювали свою приспівку, він із закривавленими руками, забруднений, і спітнілий від незвичної роботи підійшов до Забави, нахилився до її вуха, сказав:

— Поїдеш зі мною сьогодні?

— Куди? — вона не повернулася до нього, так само пильно дивилася на вогонь, ворушила рожни, на яких смажилася оленина, не було в її голосі ні здивування, ні ляку, ні навіть цікавості, спитала, аби спитати.

— Зі мною,— повторив він, ще й сам гаразд не відаючи, куди й як він повезе дівчину.

— А ці? — очима вона вказала на шматки м’яса, що шкварчали на вогні, але князь зрозумів, що йдеться про посадника і всіх, хто тут, у хижі.

— Не зважай,— сказав він недбало.

— А я зважаю,— сказала вона.— Відійди. М’ясо погорить.

— То як? — він не відходив.

— Сказала ж. Іншим разом.

— Я не можу.— Ті двоє замовкли, і князь благав їх подумки, щоб затягли ще якусь дурницю, аби тільки виповнити звуками страшенну тишу, яка запанувала в хижі після їхнього співу. Тут не те що слово — кожен подих чутно.

І Коснятин, мовби вгадавши бажання князеве, знову затягнув нової:

Прийди-прийди — сама буду!

Я з спідниці зроблю путо,

З передника зроблю двері…

— А не можеш, то що ж ти за князь,— наставила вона на нього плече, так ніби прагнула відгородитися від Ярослава.

— Сам не можу. Важко мені самому. Князеві завжди важко. У всьому.

— Ото мені клопоти — князем бути! — Вона засміялася. Ярослав зовсім близько побачив її нагріту вогнем щоку, незбориме бажання ніжності залило йому душу, з найпохмуріших закутків серця пощезало все зле й недобре, він схилився до тої щоки і несміливо, мов хлопчик, прошепотів:

— Тільки доторкнути до твоєї щоки.

На них дивилися всі, хто був у хижі. Коснятин перестав співати, але князь того не зауважив. Нічого тепер не чув, опріч ревіння власної крові в ушах. Пеньок байдуже мружився на дочку й князя, варяг Торд аж підвівся і розтулив рота від непогамовної цікавості, навіть мовчазний Ульв заворушився на своїм ложі і, може, вперше в житті пошкодував, що відібрали в нього боги пісенний дар його великих предків, бо ж ліпшої нагоди для складання величальної пісні красі й силі годі й шукати!

Та однаково князь ще стримував себе, він не кинувся на Забаву, не зім’яв її в кам’яно-міцних своїх обіймах, він навіть не наважився поцілувати дівчину, а лиш тернув усами по ніжній щоці, весь струснувшись від того доторку, і відступив у потемки, витираючи закривавлені руки об золоте шиття свого корзна.

Забава вихопила з вогню запечене на червоне м’ясо, стала розкладати його на дерев’яних мисках перед посадником і варягами, що зблискували очима чи то на їжу, чи то на дівчину. А Ярослав не виходив з темнощів, стояв там дивно збайдужілий, не хотілося йому ні до вогню, ні до їдва та питва, ні навіть до дівчини, щемка спустошеність настала в його серці, відворотне відчуття непотрібності, нижчості навалилося на нього, знайоме ще з тих давніх літ дитинства, коли лежав самотнім калічкою в задушливих княжих покоях.

Було тоді так. Прокидався іноді вранці, а прокидатися не хотілося і не через невиспаність, а просто — не бажалося жити далі. Бо й навіщо? Від народження був князем. Але ж чи був? І чи взагалі можна бути князем від народження і чому? Опріч того, що ж ти за князь, коли без ніг?

Приходив Будий, відразу вловлював пригніченість у свого молодого вихованця, термосив Ярослава, бадьорив його, погукував:

— Агей, князю, ворушись веселіше, бо вже скоро гопки будемо вибивати! Вже наші ноги он які міцні! Ще трохи терпцю — і вже!

А малий лежав і думав: ну й що? Коли й стане він на ноги? Їздитиме верхи на коні? А стане від цього щасливішим? Доведе комусь, що він від народження справді князь і справді має право карати й милувати, володарювати, мати в своїх руках людські долі й людські душі? Хіба може народитися людина з такими правами? Хто їй може таке дати? І чому? І навіщо? Бо ж люди всі однакові, тільки є веселі, щасливі, здорові, а є нещасні, немічні, як от він. Який же з нього князь і який володар?

— Іди геть! — кричав він на Будия, відвертаючись до стіни, забуваючись у м’які білячі ковдри.— Забирайся, а то звелю зітнути твою дурну голову!

Такі напади повторювалися й пізніше, були тяжчі й легші, але завжди однаково болючі, незбагненні. Таке було й цього разу.

— Іди, князю, спробуймо смаженини,— зледащілим від тепла й меду голосом покликав Коснятин.— Ця дівка вміє смажити оленину, як ніхто. Бо в неї