Читати книгу - "Українське письменство"

Новиченко Л. На маґістралях часу. — У кн.: Бажан М. Твори в чотирьох томах. — К.: Дніпро, 1984. — Т. 1. — С. 10. Нині цю Новиченкову передмову перечитувати і смішно, і сумно.

Див.: Шерех Ю. Пороги і Запоріжжя. — X.: Фоліо, 1998. — Т. 1. — С. 92—139.

Це принципово важливо: досить порівняти освіту Миколи Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари — з «цензом» М. Бажана, Г. Кочура, В. Мисика: останні все-таки вимушено жили крихтами з філологічного столу попередників. Що вже казати про наступні покоління?

Гребінка Л. Радість чорноземна. Поезії, переклади. — К.: Дніпро, 1990. — С. 165.

Див.: Шерех Ю. Цит. видання. — Т. 3. — С. 98—135.

Див. примітку С. Білоконя до спогадів С. Ф. Зерової // Слово і час. — 1996. — № 1. — С. 82.

Усне повідомлення Г. Кочура авторові цієї статті (1989 р.).

Частину відомостей про С. Титаренка авторові статті люб'язно надав С. Захаркін.

Клен Юрій. Цит. видання. — № 21. — С. 14.

Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. Болотяна Лукроза. — К.: Критика, 2000. — С. 299—300.

Непокупний А. Віктор Платонович Петров та його псевдонім В. Домонтович. — У кн.: Домонтович В. Без ґрунту. Повісті. — К.: Гелікон, 2000. — С. 515—516.

Курилова Л. Зустрічі з Миколою Зеровим. Переклала з російської Оксана Соловей // Сучасність. — 1987. — № 10. — С. 94—116.

Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського. — К.: Основи, 2001. — С. 289—297.

Там само. — С. 292.

Петров В. Діячі української культури 1920—1940 — жертви більшовицького терору. — К.: Воскресіння, 1992. — С. 65.

Вибір із листів Петрова до С. Ф. Зерової опублікував Роман Корогодський у своїй післямові до книги: Домонтович В. Без ґрунту. Повісті. — К.: Гелікон, 2000. Припущення Романа Корогодського про зв’язок С. Ф. Зерової з «органами» не просто логічне, а й обґрунтоване. Логічні й запитання Р. Корогодського: з якого року був цей зв’язок? Чи ще не за життя Миколи Костьовича? (С. 504).

Останнім часом у нас повелося оцінювати прозу В. Петрова — Домонтовича, як небувалий здобуток українського модерного письменства. Реальних підстав для цього не видно. Я бачу в ній лише не позбавлене спритності наслідування творів Анрі де Реньє (прозових) та ще, може, не найкращих сторінок Винниченка. В усякому разі, її наслідувальна вторинність безсумнівна.

Та справа, зрештою, не в прозі Петрова: вона була такою, якою була. Нема нічого сумнішого, ніж спроби збудувати якийсь модерний Олімп із таких письменників, як Ю. Косач, В. Петров, І. Костецький, кожен з яких так чи інакше співпрацював з більшовицькими спецслужбами. Про В. Петрова сказано достатньо; про, з дозволу сказати, «радянофільство» Ю. Косача див. хоча б спогади Григорія Костюка «Юрій Косач: талант і химери» (Кур’єр Кривбасу. — 2002. — № 149. — С. 81—110); про далеко не безневинні контакти з Лубянкою І. Костецького (хоч останній, здається, у своїй співпраці не зайшов так далеко, як Косач) — статтю С. Мечника «Ігор Костецький-Мерзляков»