Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь"

замість справ, цікавих для кожної російської людини, і наших російських питань, зайнялися моєю власного особою і списали цілі аркуші про те, чи маю я право втручатися в подібні справи. Я зробив у той же час відозву до всіх читачів «Мертвих душ» — відозву дещо непристойну і не надто доладну. Я був цілком свідомий того, що з неї багато хто покепкує; але я був готовий витримати будь-яке осміяння, аби лише домогтися свого. Я гадав, що, можливо, хоч п’ятеро, шестеро людей схочуть виконати моє прохання так, як я бажав. Я не вимагав власне поправок на «Мертві душі»: мені хотілося, під цим приводом, добути приватних записок, спогадів про ті характери й особистості, з якими довелося кому зустрітися в житті, зображення тих випадків, де пахне Руссю. Знаючи, що у всіх нас є якісь лінощі на підйом, на роботу, внаслідок яких майже кожному з нас важко що-небудь діставати зі своєї пам’яті, я гадав, що читання «Мертвих душ» може розворушити, особливо якщо і олівець і папір будуть при цьому напохваті. Я виставив свою адресу і просив надіслати мені в листі лише тих, котрі не схотіли би друкувати, але загалом я вважав значно кориснішим зробити їх загальновідомими. Мені здавалося навіть необхідним і в теперішній час це поширення відомостей про Росію за допомогою живих фактів, тому що в цей час, який недарма називають перехідним, майже в кожної людини, на всіх теренах, помітне прагнення перетворювати, поправляти, виправляти і взагалі квапитися засобами проти всякого зла. Я гадав, що тепер більше, ніж будь-коли, потрібно нам виявити назовні все, що тільки є всередині Росії, щоби ми відчули, з якої сили різнорідних начал складається наш ґрунт, на котрому ми всі прагнемо сіяти, і краще би розгледілися перше, ніж вимовляти щось так рішуче,, як нині всі вимовляють. Я мав потаємну надію, що читання «Мерт<вих> душ» наведе декого на думку писати свої власні записки, що багато хто відчує навіть деяке звернення на самих себе, тому що й у самому авторові в той час, коли були писані «Мертві душі», сталося деяке звернення на самого себе. Я думав, що той, хто вже перебуває на схилі днів своїх і бентежиться думкою, що життя його спливло без користі і що він зробив мало для добра землі своєї, відчує дужче, що вірним і живим зображенням людей, характерів і випадків свого часу він може познайомити з Руссю людей молодих, що починають діяти, і таким чином більш ніж винагородить прекрасно за свою недіяльність. Молодий же, той, хто вступає ще на кін, хто ще ні до чого не охолов і тому має жвавість погляду, кого цікавить усе, може зобразити добу сучасну, як вона уявляється молодим очам юнака.

Одне слово, я міркував, як дитя; я помилився щодо декого: я гадав, що в певній частині читачів є якась любов. Я не знав ще тоді, що моє ім’я у вжитку лише для того, аби дорікнути одне одному й насміятися одне з одного. Я гадав, що багато хто крізь самий сміх чує мою добру вдачу, котра сміялася далебі не зі злобного бажання. Проте на моє запрошення я не одержав записів; у журналах мені відповідали кпинами. Навожу все це для того, аби показати, як я докладав усіх сил, аби триматися свого терену і придумував усі засоби, котрі могли рушити мою роботу, не маючи й на думці залишити звання письменника. Не можу не зазначити при цій оказії, що багато хто був вражений тим, як я прагну вістей про Росію і водночас залишаюся поза Росією, не збагнувши того, що, окрім хворобливого стану мого здоров’я, котрий потребував теплого клімату, мені потрібна була ця віддаленість від Росії, аби жвавіше перебувати думкою в Росії. Для <тих>, котрі не можуть цього відчути, дам пояснення, хоч мені дещо важко давати пояснення у всьому тому, що становить властивості, власне мені належні. Майже у всіх письменників, котрі не позбавлені творчості, є здатність, котру я не назву уявою, здатність уявляти предмети відсутні настільки жваво, як коли б вони були перед нашими очима. Здатність ця діє в нас лише тоді, коли ми віддалимося від предметів, котрі змальовуємо. Ось чому поети здебільшого обирали епоху, що від нас віддалилася, і занурювалися в минуле. Минуле, відриваючи нас <від> усього, що тільки є довкола нас, приводить душу в той тихий, спокійний настрій, котрий необхідний для праці. У мене не було потяг<у> до минулого. Предмет мій була сучасність і життя в його нинішньому побуті, можливо тому, що розум мій завжди схильний до суттєвості й до користі більш відчутної. Що далі, то більше посилювалося в мені бажання бути письменником сучасним. Але я бачив рівночасно, що, зображуючи сучасність, не можна перебувати в тому високо настроєному й спокійному стані, який необхідний для створення великої та стрункої праці. Сучасне надто живе, надто зворушує, надто дратує; перо письменника невідчутно й непомітно переходить у сатиру, притому, перебуваючи сам у ряду інших і більш чи менш діючи з ними, бачиш перед собою тільки тих людей, котрі стоять близько від тебе; всього натовпу й загалу не бачиш, огледіти всіх не можеш. Я почав думати про те, як би вибратися з ряду інших і стати на таке місце, звідки би я міг побачити всю масу, а не лише людей, що біля мене стоять, — начебто, віддалившись від сучасного, обернути його певним чином для себе в минуле. Моє розладнане здоров’я і водночас маленькі неприємності, котрі я би тепер переніс легко, але котрі тоді ще не вмів переносити, примусили мене податися в чужі краї. Я ніколи не мав потягу чи пристрасті до чужих країв. Я не мав також тієї неусвідомленої цікавості, яка часом володіє юнаком, жадібним до вражень. Але, дивна річ, навіть у дитинстві, навіть під час шкільного навчання, навіть у той час, коли я мав на думці саму лишень службу, а не письменництво, мені завжди здавалося, що в житті моєму мене чекає якась велика самопожертва і що, саме для служби моїй вітчизні, я муситиму виховатися десь оддалі від неї. Я не знав ні як це буде, ні чому це потрібно; я навіть не замислювався про це, але бачив самого себе так чітко в якійсь чужій землі стужілим за своєю вітчизною, картина ця так часто мене переслідувала, що я відчував від неї сум. Можлив<о>, це був просто той незрозумілий поетичний потяг, котрий бентежив іноді й