Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми дочекались густого присмерку, а тоді пішли додому. Ми принесли вузол із Томасовим одягом, який до ночі сховали в густих кущах лаванди в глибині саду. Прихопили й пакунок із журналами – після того, що сталося, навіть Кассі не мав великого бажання їх погортати. Кассі запропонував, щоби хтось із нас вигадав якийсь привід, щоб вийти надвір – звісно, він очікував, що це зроблю я, – швидко дістати вузол і викинути його, разом із нерозпакованим пакунком, у колодязь. Ключ від ляди висів із внутрішнього боку дверей, разом з іншими ключами, на ньому навіть був брелок з написом «колодязь» – упізнаю материну акуратність, – тож його можна було непомітно взяти й повернути. Після того, пояснив Кассі з несподіваною суворістю в голосі, усе залежатиме тільки від нас. Ми ніколи не були знайомі з Томасом Лейбніцем, навіть не чули про такого. Ми ніколи не розмовляли з жодним німецьким солдатом. Гауер та інші не патякатимуть, якщо знатимуть, що їм це невигідно. Нам тільки й треба було, що напускати на себе придуркуватий вигляд і взагалі нічого не казати.
15
То виявилося навіть легше, ніж ми очікували. У матері почався черговий поганий період, і вона, надто зайнята власними стражданнями, не звернула уваги на наші бліді фізіономії та тьмяні очі. Вона відразу потягла Ренетт до ванної кімнати, вичитуючи, що її шкіра досі смердить апельсином, і терла її долоні камфорою та пемзою, допоки сестра не стала верещати й благати відпустити її. Вони з’явилися через двадцять хвилин: Ренетт – із замотаним у рушник волоссям і сильним запахом камфори – і мати з похмурим виразом обличчя та стиснутими губами, що видавали подавлену лють. Вечерею нас того вечора не нагодували.
– Самі готуйте, якщо хочете, – порадила нам мати. – А то гасаєте лісом, мов цигани. Або красуєтесь на площі, як ото…
Вона мало не скиглила, притиснувши руку до скроні, – знайомий жест. Запала мовчанка, під час якої вона глипала на нас так, ніби ми чужинці, а потім всілась у своє крісло-гойдалку біля коминка й почала завзято плести, розгойдуючись і споглядаючи на полум’я.
– Апельсини, – стиха почала вона. – Чому ж ви постійно хочете принести в будинок апельсини? Невже ви так мене ненавидите?
Втім, було незрозуміло, до кого вона це промовляє, тож ми не наважувались відповісти. Я не знаю, що б ми їй сказали.
О десятій годині вона пішла до себе в спальню. Для нас уже було пізно, та мати, яка під час поганих періодів часто втрачала відчуття часу, нічого нам не сказала.
Ми трохи затримались у кухні, прислухаючись, як вона готується до сну. Кассі пішов до погреба, щоб розжитися якоюсь їжею, і приніс півхлібини й загорнутий у папір паштет. Ми поїли, хоч і не дуже зголодніли.
Гадаю, ми просто хотіли уникнути розмови.
Цей вчинок – скоєний нами жахливий вчинок – висів перед нами, ніби пекельний плід. Його тіло, його бліда північна шкіра, синюшна на тлі строкатого листя, його відвернуте обличчя, те, як він, наче лантух, скотився у воду… Накидали листя на його розтрощену потилицю – дивно, що на вході дірочка від кулі така маленька й акуратна, – а потім цей повільний величний «шубовсть!» у воду. Чорна злість ущент заплямувала моє горе. Ти обдурила мене, думала я. Ти обдурила. Ти обдурила мене!
Першим заговорив Кассі.
– Ти маєш… ну, знаєш… зробити це… зараз.
Мій погляд у відповідь був сповнений ненависті.
– Ти повинна, – наполягав він. – Поки не стало надто пізно.
Ренетт глянула на нас обох звичним телячим поглядом.
– Гаразд, – байдуже погодилась я. – Я це зроблю.
Після того я знову пішла до річки. Не знаю, що я сподівалась там побачити – може, привид Томаса Лейбніца, що курить, обпершись об Спостережний Пункт, – та берег був цілком звичайний, навіть без натяку на моторошну тишу, яку я уявляла собі через ті жахливі події. Жаби кумкали. Вода плюскала в западинах біля берега. У прохолодному сірому місячному сяйві мертва щука витріщалась на мене блідими, схожими на м’ячі очима, роззявивши зубасту пащу, з якої щось текло. Я не могла позбавитися відчуття, що насправді вона не мертва, що вона чує кожне слово, що вона прислухається…
– Я ненавиджу тебе, – тихо сказала я їй.
Стара Мама презирливо дивилась на мене. Її підла зубаста паща була вщент унизана гачками, деякі навіть з часом вросли й нагадували тепер химерні ікла.
– Я б відпустила тебе, – мовила я. – Ти знаєш, я б так і зробила.
Я вляглася в траву поряд із рибиною, моє обличчя опинилось майже впритул до її пащі. Сморід риби, що вже почала розкладатись, змішувався з сирим запахом землі.
– Ти мене обдурила, – промовила я.
У блідому світлі здавалось, що в щучих очах проблискує розуміння. Чи навіть тріумф.
Не знаю, як довго я пробула там тієї ночі. Гадаю, я трохи задрімала, і коли прокинулась, місяць опустився ближче до річки, майже зануривши свій ріжок у тиху молочно-білу воду. Було дуже холодно. Я розтерла руки й ноги, що немилосердно затекли, підвелась та обережно підняла мертву щуку. Вона була важкою, слизькою від річкового мулу та з усіх боків утикана гачками, що утворювали щось на кшталт панцира. Я мовчки принесла її до Стоячих Каменюк, до яких усе літо прибивала трупи водяних змій. Тоді повісила рибину за нижню щелепу на один із гвіздків. Її плоть була жорстка й еластична. Спочатку я сумнівалась, що мені вдасться пробити в ній діру, та врешті-решт, доклавши зусиль, я впоралась. Стара Мама зависла над річкою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ять четвертинок апельсина», після закриття браузера.